Володимир Кільченський - Присмак волі

удари молота та ляскотіння карбувального молотка. Двоє ще молодого віку ковалів, не припиняючи працювати, зустріли їх ледь помітними кивками голови. Нарешті старший відклав карбувальний молоток і, витираючи піт на закіптявілому обличчі, вийшов до Івана з Романом і, глянувши на коней, промовив:

— В’яжіть своїх скакунів поближче, будемо підковувати... Ми тут уже три дні працюємо... Можна сказати, що в кузні й ночуємо... Ведуть і ведуть... Стільки люду зрушила з місця війна.

Перед обідньою порою трійка коней уже гарцювала на місці, неначе випробовуючи свої нові підкови. Під час роботи ковалі потоваришували з хлопцями, і старший, прощаючись, промовив:

— Це наші коники... А ми тут і польських підковували. Норовисті бестії... А то інколи приводили татарських, так з ними тільки горя набрались: не хочуть вони бути під підковами. Ледве зуби нам не повибивали!

Тепер уже Іван сидів на Гнідку, який знудьгувався без вершника і все поривався перейти в галоп. Проте козак твердо стримував норовистого коня. Роман вів до їхнього пристановища двох слухняних їздових коней — Сипка та Карого — і насміхався з Івана:

— Тримай Гнідка міцніше, бо занесе тебе бозна куди!

Залишок дня провели у лагодженні возів та догляді за кіньми, а жіночки разом із Катеринкою готували під відкритим небом вариво на вечерю. Вечеряли у хатині, приставивши до столу дошки. Разом із дітьми у господі набралося більше десятка їдців. Тетеря вдалася на славу, бо Рада знову не пожаліла шматка сала, яке сама обсмажила та заправила пісненьку страву.

Двоє хазяйських собак охороняли обійстя та вози мандрівників, а коней розмістили у великій стайні — нехай хоч наберуться сили перед довгим та нелегким шляхом.

Під час вечері всі бажали висловити невдоволення від ведення війни з поляками, особливо приголомшили події останнього тижня, коли козаки залишили визволені землі. Господарі, Платон та Килина Бреги, поглядаючи на Івана, гарячково викладали власне бачення подій. Коли Іван хотів щось заперечити або ж уточнити, Марія штовхала його під бік або тиснула під столом його ногу своєю...

Так і не відшукавши здорового глузду у вчинках гетьмана, перейшли до розмов про те, якою буде весна і що варто сіяти, аби голоду не було. Тут було повне порозуміння, і діти, які вовтузились у кутку, радо поглядали у бік дорослих, котрі мирно обговорювали справи. Так покотом і спати полягали: діти — на соломі, поближче до печі, а гості, попарувавшись родинами, — попід стінами.

Іван рано прокинувся від холоду, що відчутно тягнув по долівці від дверей та стін. Тихцем вийшов на подвір’я і, оглянувши вози та коней, насипав своїм зерна більше, ніж зазвичай: сьогодні у них буде важка дорога.

Прощалися з родиною Брегів як з рідними, і Рада весь час примовляла, витираючи сльози:

— Гора з горою не сходиться, а людина завжди стрінеться...

Хазяйські дітлахи крутились біля Катеринки, не знаючи, як їй догодити, а вона приязно посміхалась до них та змахувала сльози, що густо котилися з очей. У повітрі висіла вранішня імла, але всі сподівались, що вона швидко розвіється вітерцем. Уклонившись господарям, мандрівники знову вирушили у дорогу.

Поволі спливав час, і Іван став помічати, що шлях якось дивно звужувався і ставав непридатним до їзди.

— Романе, ти бачиш шлях? Щось мені твої кульбіти не подобаються!.. — прокричав Іван.

Зупинившись, він став ходити колами побіля возів, видивляючи вірний напрямок, проте ніяких прикмет наїждженого шляху не побачив.

Підійшов Роман і під лайку Ради на його адресу зізнався: дійсно, він помітив, як шлях став пропадати, але туман заважав добре все роздивитися. Прив’язавши їздового коня Силка до переднього воза, хлопці взяли зброю і відійшли подалі, пробуючи знайти шлях, але марно... Іван запропонував стояти на місці, доки не розвіється імла, і тоді вони зможуть визначитися з напрямком руху.

Розпалили багаття, і тепло трішки згладило гіркоту від невизначеності. Минув якийсь час, а імла все не розсіювалася. Доки чекали погідної години, підкріпилися салом із загребами, а тоді, боячись, що їх тут застане ніч, вирушили далі.

Зупинилися перед якоюсь малою річкою, вкритою кригою, і Іван з Романом, розійшовшись в обидва боки, ніяких слідів перевозу не знайшли. Стали готувати вози до переходу по льоду, а Роман, узявши палицю, пішов визначати товщину криги. Повернувся задоволений, бо, на його думку, крига мала витримати вагу воза. Стали заводити перший віз. Позабирали з нього теплі речі, харчі і, доточивши повід мотузкою, видовжили його сажнів до десяти. Роман, покрикуючи на коня, ішов збоку, і віз потихеньку котився на протилежний бік річки. Кінь ступив на берег і жваво витяг віз на сушу.

Тепер настала черга переїхати своїм возом Іванові з Марією, і хлопці швидко перенесли все необхідне на віз до Романа. Він узявся переправити і другий віз. Усе йшло добре, та неподалік від берега крига тріснула. Віз шубовснув у воду, і коник Силко намагався його витягти. Під ударами копит крига також провалилася, і кінь майже під черево опинився у воді. Як Роман не намагався його підстьобувати, але Силко вибився із сил, стояв у воді, опустивши голову, і хропів, неначе прощався з життям. Облишили думку, що Силко витягне віз, і Роман, узявши ще одну мотузку, прив’язав один кінець до свого воза, а другий — за вузду Силка, і вже у дві кінських сили стали витягувати застряглий віз.

Силко, відчувши, що його тягнуть із води, так забив копитами, кришачи кригу, що шматки розліталися навсібіч та ранили гомілки, але він усе ж таки вирвався на сушу, тягнучи підтоплений віз за собою.

Вода полилася з воза, і треба було швидко все перебирати. П’ятеро мандрівників кинулися