Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:

— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!

І в ту мить мені теж раптово здалося — потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, — що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний «стукає у дах і шкребеться у стіну», і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі — чи встигну його випередити? — стало по-справжньому моторошно. «Ось повернуся, — подумав я і не повернувся, — і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…»

Відчуття було таким реальним, що я, зібравшись нарешті з духом, рвучко схопився й оглянувся — позад мене і справді стояв… Ні, ні, не Басаврюк в личині свині чи й у своїй справжній подобі рогатого дідька, а цілком приємної зовнішності чоловік. Не старий і не молодий (хіба клятий Басаврюк не здатен з’являтися в образі приємної зовнішності чоловіка?), підтягнений, сухопарий, з виправкою військовика, в сталево-сірому плащі, схожому на не модний нині і вже призабутий макінтош і в такого ж кольору капелюсі з великими крисами.

«Басаврюк… — закалаталося моє бідне серденько. — В людській подобі…»

— Спокійно, — пролунала команда. — Сидіти на місці!

Я механічно сів. Власне, впав у фотель, що тепер уже не видавався мені зручним як раніше і затишним.

«Таки Басаврюк… — подумалось мені. — Ач в якій личині з’явився! Але що йому од мене треба? І як він проник у зачинену кімнату? Хіба через стіну… Хоча… для нечистої сили це не складає труднощів».

Тим часом незнайомець дістав вузький продовгуватий предмет з кнопками, схожий на переносний пульт управління телевізором, навів його на двері, легким рухом довгого тонкого пальця натис одну з кнопок. Двері одразу ж розчинилися, наче хто їх рвонув на себе і до кімнати зайшли — швидше вбігли — двоє таких же басаврюків, як і той, що стояв біля мене — в одинакових сірих одностроях і в таких же капелюхах, наче брати-близнюки.

— Всім залишатися на своїх місцях!!!

Оскільки запропоновано було залишатися в множині, а в кімнаті крім мене більше нікого не було — не рахуючи їхнього спільника, — я спершу не сприйняв команду на свою адресу.

Двоє в сірих одностроях, метеляючи полами довгих плащів, кинулись до стіни-екрана, як кібери чи андроїди, повторюючи своє:

— Всім залишатися на своїх місцях! Всім залиша…

І лише тоді до них нарешті дійшло, що перед ними екран, на який і транслюється засідання фан-клубу «Микола Гоголь», і що в кімнаті з реальних осіб лише я та їхній напарник, а все інше, посуті, ілюзіон, ірреальне дійство, не підвладне їхнім командам.

— Що??? Де??? Га??? — на мить розгубилася трійця, сюди й туди озираючись (один з них навіть полапав долонею по стіні, аби переконатися, що ніяких реальних осіб за довгим столом у кімнаті немає).

Де плівка засідання фан-клубу? Хто її крутить? Де виконавці дійства та учасники засідання?

— Якби я знав… — озвався я, мабуть, насмішкувато (на ту мить я вже трохи оговтався), бо прибульці враз накинулись на мене:

— Мовчати!!!

— Сидіти!!!

— Мовчу, — відповів я покірно, — і сиджу собі…

Трійця заметалася по кімнаті, шукаючи традиційний апарат для проекції зображення та отвору в стіні (спершу вони були певні, що проекція йде з іншої кімнати через отвір у стіні), але ні того, ні того не знайшли. Трійця відчула, що сплохувала і вклепалась — я був усього лише глядачем, — якщо взагалі не пошилася в дурні. Аби хоч на комусь зігнати злість, накотилися на мене:

— Ви — затримані!!!

— За віщо?

— За… за… — вони й самі не могли збагнути, за віщо ж мене можна арештувати. — За зв’язок з підпільним фан-клубом «Микола Гоголь». Решту вам пояснить керівництво.

Доки один складав, як я зрозумів, протокол затримання, двоє його колег обстукували і ледь чи не обнюхували стіни, шукаючи замаскований вхід-вихід (чи переходу в інше помешкання), але крім дверей, через які вони увірвалися до кімнати, у ній не було інших входів чи бодай отворів…

Оглянули й стелю.

І ніякого — в реальності — засідання чи то