Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

автономії право емісії грошей — випускати їх стільки, скільки захоче, це, я вам скажу, щось крутіше за фальшиві «чеченські авізо», не кажучи вже про інші прояви войовничого сепаратизму і про такі провокації, як убивства, одного за іншим, відомих кримських діячів).

Основні явища і події новітньої кримської історії, всього, що там відбувалося з кінця вісімдесятих років, — це явища і події, можна сказати, стандартні, типові, вони лягають на ті сторінки всесвітньої історії, де описуються революційні часи. Усе вирує, колишні закони вже не діють, а нові ще не з’явилися чи не набрали достатньої сили, люди керуються не правом, а своїми бажаннями і поривами, рахуються не з реальністю, а з утопією, поводяться з таким свідомим чи несвідомим розрахунком, щоб світ опинився перед здійсненним фактом. Це — соціально-політична творчість низів і нових, звичайно недовговічних, верхів. Нерідко це справжня творчість, як Українська Центральна Рада, наприклад, або об’єднання Східної України і Західної (Злука) після краху Російської й Австро-Угорської імперій.

Все почалося 20 січня 1991 року, більш ніж за півроку до проголошення незалежності України. У Криму відбувся референдум про новий статус півострова в Радянському Союзі, точніше, про відновлення довоєнної Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Горбачов помітно силувався ввести цей процес в рамки. Що це за рамки, нагадувати не треба: рамки Радянського Союзу і «соціалізму з людським лицем». Він сподівався на новий Союзний договір. Радянський Союз був створений у примусовому порядку, це уже визнавалося Кремлем, принаймні, Горбачовим, тепер вирішено було залишити колишні рамки, але наповнити їх новим, дійсно демократичним, змістом, зробити так, щоб у союзі знову опинилися всі, але цього разу справді добровільно. У зв’язку з цим Москва вже не могла собі дозволити протистояти таким ініціативам, як кримський референдум, тим більше, що всі розуміли, що насправді мова йде про вихід з Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не з Радянського Союзу — нічого, мовляв, страшного. Розгляд підсумків референдуму Верховною Радою України був одним з перших великих обговорень в демократичному дусі. Суперечка була гострою, закінчилася доленосним рішенням: відновити Кримську автономію, але — у складі України.

Отож питання: чому Верховній Раді було дозволено закласти цю «міну» сепаратизму? Чому українська «номенклатура» допустила сам цей референдум — саме українська, київська зокрема? На мій погляд, тому що надворі був уже 1991 рік. Народи Радянського Союзу марили, якщо можна так сказати, демократією. Замах на демократію в тій атмосфері вже навряд чи вдався б. В той час уже голосно лунали голоси за вихід України з СРСР, у Західній Україні — особливо, вже існував «Рух», він відкрито вимагав незалежності для України, а значить і для всіх у Радянському Союзі, для всіх бажаючих, це підкреслювалося. Не можна було виступати за незалежність України і проти якоїсь автономії Криму. Такий подвійний стандарт у тій атмосфері був неможливий, чим і скористалися організатори референдуму.

Як вдалося уникнути кровопролиття і силового рішення потім, коли кримська криза докипіла до такої точки, як обрання президента, що оголосив своєю метою вихід Криму з України? Найгостріший момент припав саме на початок мого першого президентського терміну. Відразу скажу: я не тільки припускаю, але і точно знаю, яку роль у цьому відіграли російські «червоно-коричневі», та це знають і звичайні люди, тому що ці сили діяли, в основному, відкрито, хіба що гроші на підривну роботу направляли таємно. Причому, метою було саме фізична, збройна сутичка в Криму, бійка, учасників якої розводила б потім Росія, вірніше, Росія-2. Росія-1 — це демократична Росія, Росія-2 — це Росія Макашових-Жириновських. Вони і тоді говорили про це досить прозоро, а сьогодні — не тільки прозоро, але і науковою мовою: про створення на просторі колишнього Радянського Союзу конфліктів для наступного їх вирішення російськими посередницькими зусиллями, які приведуть до закріплення посередника в тій чи іншій формі на території, де відновлено мир. Приблизно так.

До Криму почали повертатися кримські татари — вигнаний Сталіним народ. Це не сподобалося багатьом жителям півострова, вони без роздумів висловлювали своє невдоволення, татари відповідали їм тим же, місцева влада не могла достатньо рішуче угамувати і одних, і інших. До цього додалася напруга, пов’язана з новим статусом України. До певного часу населення Криму, загалом, не відчувало, що воно живе в Україні, не надавало цьому значення, тепер же людям раптом довелося переконатися, що належність Криму Україні — не формальність, що вони опинилися в окремій державі, яка сприймає себе всерйоз і має намір домагатися того ж самого від всіх усередині країни і за її межами. Для багатьох це було неприємною несподіванкою. 30 січня президентом Криму стає Юрій Мєшков. Він переводить годинник на московський час, про банківські новації я вже говорив, ближче до літа з’являються воєнізовані загони «кримського козацтва», боротьба між виконавчою і законодавчою владою Криму стає все більш жорстокою, у вересні криза загострилася гранично.

Що робить Київ? Це питання і про те, що роблю я, новий президент країни. Ми не втручаємося в протистояння кримських гілок влади. Дійсно не втручаємося! Це була моя принципова лінія. Мене немов би несла хвиля тільки-но минулих президентських виборів, на яких я переміг з невеликою перевагою, а це тільки підкреслювало, що боротьба була в цілому шляхетна. Мені хотілося, щоб так все робилося й надалі. Я зібрав «силовиків» і поставив перед ними завдання (і не приховувати його, а навпаки, оголошувати на всіх перехрестях!): не втручатися в політику на півострові, думати тільки про одне — як не допустити кровопролиття. Була випущена спільна заява Генеральної прокуратури, МВС, держбезпеки, у якому це підкреслювалось. Все називалося своїми іменами. У політику не втручаємося, але неподобств не допустимо! Чи варто говорити, що для значної частини особового складу держбезпеки це була не зовсім звична установка, але аж ніяк не прикра, наскільки я міг зрозуміти. Люди в погонах все-таки інстинктивно не люблять, коли їх використовують не за призначенням. Для поважаючого себе офіцера держбезпеки немає нічого більш бажаного, ніж працювати на забезпечення саме державної безпеки, а не безпеки якоїсь політичної сили, хай вона сьогодні й при владі. Я розумів це, коли повторював їм і повторював, що їх справа одна-єдина: не допустити кровопролиття.

А по іншій лінії — ніякої двозначності. Верховна Рада зажадала до 1 листопада привести кримське законодавство у відповідність з конституцією і законами України.

Ця вимога не була виконана, більше того, кримський парламент заявив, що усунути протиріччя в конституціях Криму й України неможливо і в зв’язку з цим виступив із зухвалою пропозицією «почати