Елізабет Костова - Викрадачі

сидіння поруч із собою, й Оде граціозно пересувається ближче, беручи із собою й хустину.

— А я б теж любила дядечка Олів’є?

— Неодмінно любила б, — відповідає їй мама. — І він теж любив би тебе. Гадаю, ти схожа на нього.

Оде подобається бути схожою на когось.

— А чим схожа?

— Ах, ти така само жвава, допитлива, й руки в тебе вправні. — На хвилинку мати замовкає, вдивляється в Оде тим поглядом, який дівчинці подобається й водночас змушує її зіщулитися: погляд вічі у вічі, прямий, відкритий погляд бездонних чорних очей. Потім промовляє:

— У тебе його очі, любове моя.

— Правда?

— Він був художником.

— Як ти! І таким же гарним?

— Ах, набагато кращим, — стверджує Беатриса, гладячи листа. — У нього був набагато більший життєвий досвід, який він вкладав у роботи, це дуже важливо, тільки свого часу я цього не усвідомлювала.

— Ти збережеш його лист? — Оде вже знає, що не можна просити показати їй листа, хоча їй би сподобалося прочитати про пустелю.

— Напевно. Разом з іншими. З усіма, які спромоглася зберегти. Коли ти виростеш і будеш поважною пані, деякі з них належатимуть тобі.

— А як це вони потраплять до мене?

Мама піднімає вуаль і посміхається, гладить Оде по щоці пальцями — вже без рукавичок.

— Я сама віддам їх тобі. Або подбаю, щоб ти знала, де їх знайти.

— Тобі подобається хустинка, яку подарував мені тато? — Оде розстелює її на білому мусліні свого плаття й важкому чорному шовку маминого.

— Дуже подобається, — запевняє мама. Вона розправляє хустину так, що та закриває лист з його незвичними великими марками. — А стокротки майже такі чудові, як і ті, що ти вишиваєш. Але не зовсім такі, тому що твої завжди виходять живими.

Розділ 101

Марлоу

Робінсон сердечно привітався зі мною, коли я знову опинився в його вітальні. Не намагався підвестися з крісла, але на цей раз він вбрався в чорну водолазку, темно-синій піджак і широкі сірі брюки, немов ми збиралися відправитися кудись на ленч, а не сидіти спокійно в його домі. Мені було чутно, як дзвенять каструлі в кухні, куди пішла Івонна, а мій ніс відчував запахи цибулі й олії для смаження. На мою втіху, Анрі одразу попросив у мене обіцянку, що я залишуся в нього на ленч. Я докладно розповів йому про свій візит до музею Ментенон. Він змусив мене напружити пам’ять і назвати всі полотна, які він подарував музею.

— Непогана компанія для нашої Беатриси, — сказав він, посміхаючись.

— Зовсім непогана: Моне, Ренуар, В’юйяр,[155] Піссарро…

— У новому столітті її цінуватимуть більше.

Було взагалі важко повірити у нове століття — тут, у квартирі, де книжки й картини знаходяться на своїх місцях вже не менше п’ятдесяти років, навіть рослини, здавалося, не молодші за Мері.

— А Париж відсвяткував пишно, правда? Початок нового тисячоліття, маю на увазі.

— Ви знаєте, — посміхнувся він, — Оде пам’ятала, як святкували Новий рік у тисяча дев’ятисотому. Їй тоді було вже майже двадцять років. — А він сам тоді ще не народився. Не потрапив у століття її дитинства.

— Можна запитати у вас ще про одну річ, тільки зрозумійте мене правильно. Це може допомогти мені в лікуванні Роберта, якщо ви тільки знайдете можливість виявити таку щедрість.

Він знизав плечима, нічого не заперечуючи — так вибачається шляхетна людина, коли робити цього їй не хочеться.

— Мені цікаво, що ви самі думаєте про причини, з яких Беатриса де Клерваль припинила писати картини. Роберт Олівер — людина з розвиненим інтелектом, він мав глибоко замислюватися над цим. А у вас є власні думки щодо цього?

— Я не маю потреби в теоріях, докторе. Я жив з Оде де Клерваль. Вона мені все відверто розповідала. — Він розпрямився в кріслі. — Вона була, подібно до матері, видатною жінкою, й це питання вельми хвилювало її. Ви психіатр, тож розумієте, що вона, напевно, звинувачувала себе в тому, що мати припинила бути художником. Не кожна жінка здатна пожертвувати всім заради дитини, але Беатриса вчинила саме так, Оде це усвідомлювала, й до кінця життя то був важкий тягар на її душі. Я вам розповідав, що вона сама намагалася малювати й писати олією, але в неї не було таланту до цього. Вона також ніколи нічого не писала про особисте життя своєї матері, як і про своє власне — Оде була професійною журналісткою, обдарованою й дуже сміливою. Під час війни вона описувала події в Парижі для руху Опору — втім, це окрема історія. Проте інколи вона розмовляла зі мною про свою матір.

Я чекав продовження, затамувавши подих, не вимовляючи ані слова, як звик мовчати в палаті Роберта. Врешті старий заговорив знову.

— Це просто неймовірно, що ви прийшли сюди, а до вас Роберт. Я не звик розмовляти зі сторонніми людьми. Але вам я скажу дещо таке, чого ніколи ще нікому не розповідав, тим більше Роберту Оліверу. Коли Оде помирала, вона передала мені цей комплект листів, який ви мені так люб’язно повернули. Разом з ними була записка для Оде від матері. Вона попросила мене прочитати записку й одразу після того спалити, що я й зробив. А листи вона передала мені на збереження. До того Оде ніколи мені їх не показувала. Розумієте, мені було боляче, що вона приховувала їх від мене — я вважав, що між нами немає таємниць. У записці матір розповідала Оде дві речі. Перше: вона любила Оде понад усе в світі, тому що Оде — дитина її найбільшого в житті кохання. Друге: доказ того кохання вона залишила в служниці, Еме.

— Я пам’ятаю це ім’я з листів.

— А ви читали листи?

Мене це здивувало. Потім тільки збагнув — він же цілком серйозно попереджав мене, що час від часу забуває певні речі.

— Так… як я казав вам, мусив їх прочитати в інтересах свого пацієнта.

— А! Гаразд, зараз це не має значення. — Він погладив пальцями підлокітник крісла; мені здалося, що підлокітник уже протерся в одному місці.

— Так ви кажете, що Беатриса залишила щось у Еме?

— Напевно, залишила, але бачте, Еме померла слідом за Беатрисою. Раптово захворіла й, скоріше за все, просто не встигла передати Оде те, що залишила їй мати. Оде завжди вважала, що Еме померла від горя.

— Гадаю, що Беатриса була дуже доброю господинею.

— Ну, якщо вона взагалі була схожою на свою дочку, тоді в неї було приємно працювати.

— І Оде так і не довідалася, що то був за