Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

її наказів, пригрозила вбити нас і наших кішок, голосно заявивши присутнім, що наша кицька Карина — «нечиста сила»! Місцеві вірять у чаклунство, багато хто сам ним не гидує, тому на їхніх обличчях застиг непідробний жах, коли вони почули аж таку неперевершену ахінею.

— Вони врятували кішку, яка жила в російських солдатів на «Вишці»! — верещала друга дружина, остаточно впавши в істерику. — Плямисту кішку Карину треба вбити! Це — «російська» кішка! У неї вселились чорти, і вона літає повітрям! Я сама це бачила! Уб’ємо! Уб’ємо! Будуть заважати оці… (про нас) — їх теж! Вони — йоги! Вони пов’язані з кішкою, яка літає повітрям!

— Так чого ж кішка Карина не злетіла з «Вишки», коли російські солдати забули її там? Чому вона кричала шість днів? Чому її рятували моя мама та сусід із першого поверху?! — голосно сказала я, гарячково міркуючи, що арматурою тепер навряд чи вдасться захиститись. Народ, мов отямившись від моїх слів, недовірливо подивився на другу дружину міліціонера. Почулися здивовані вигуки:

— Кішка не злетіла?!

— Шайтани? Чорти?

— А чому не злетіла кішка?!

— Хто ж бреше?

Мама не розгубилась і, схопивши Коран, звернулася до присутніх:

— Хто з вас може покласти руку на оцю книгу й поклястися, що сказане другою дружиною міліціонера — правда? Може, хтось скаже, що хоч раз наша кішка нагидила в спільному під’їзді? Або хтось може звинуватити кішку в чаклунстві?

Правовірні, побачивши Зелену книгу, кинулися навтіки, як від ладану, і буквально за кілька хвилин уже не було нікого: в усіх знайшлися термінові, невідкладні справи. Друга дружина, схопивши викупаного Рудого кота, мовчки прошмигнула у свою квартиру. Дітей і підлітків позатягали додому батьки. Лишилися тільки я з арматурою в руках, наче давній воїн із мечем, мама з Кораном та кішки Карина і Смугастик, які притискалися до ніг.

Купи в під’їзді лежать і смердять! Усі нюхають — ніхто не прибирає.

Ніч. Моя мама прибрала наш під’їзд, голосно сказавши на весь двір, що кіт не винний, що виріс боягузом у родині міліціонера, а міліціонер винен, що дружина в нього — ледарка.

П.

11.04.

У будинку немає ні краплини води. Водовоз не приїхав — води набрати нізвідки. Качалка, що була в сусідньому дворі, зламана.

Їздили вчора на Північний базар. Після того як Джамалай «завинив», з’явившись до нас у неналежному вигляді, він став тихий і неймовірно скромний. Допомагає зовсім безкорисливо. Тільки торгувати нам немає чим. Ледве вдалося купити картоплі та банку рибних консервів.

Сьогодні бачили Зайчика. Вона гуляла зі своїми діточками. Поговорили з літньою Людою, сусідкою з колишнього будинку. У Люди, бабусі Айші, зламана рука. Каже — впала.

P. S. Міліціонер вибачився перед мамою за другу дружину. Та ходить зла й заплакана. Сусіди передали міліціонерові слова моєї мами про лінь.

P. P. S. Мені надіслали лист із фонду А. Сахарова! Слід прийти до якоїсь пані Байсарі.

14.04.

Привіт!

Ми пішли до жінки, яка надіслала лист. Виявилося, Байсарі заснувала фонд на кошти зі США, а також їй допомагають російські правозахисники. Я зрозуміла, що правозахисники — це люди, які мають когось захищати, і вирішила докладніше в цьому питанні розібратись.

Її фонд випускає журнал. У ньому публікуються такі місцеві знаменитості, як Ліана й Інал. Байсарі подарувала мені книжку «Чечня. Право на культуру». У книжці є прекрасні малюнки Асі Умарової. Дивовижно, але я особисто знайома з цією дівчиною; у малюнках Асі є філософія та мудрість.

Байсарі розповіла, як подорожувала до Америки. Її рідна дочка живе в Європі. Щодо моїх воєнних щоденників Байсарі відразу заявила, щоб я віддала їй оригінали. У суботу вона летить до Москви, в музей Сахарова. Оце вже ні! Перепишу, в чому суть, і дам кілька сторінок.

Ми купили печива. Почастували дітей Зайчика. Її брата вбили. Тіло ховати рідним не віддали. Сестра не бачила його багато років, з юності. Я чула від людей, що її брат був неймовірно хоробрим. Тепер я можу написати його ім’я — Ґелаєв Руслан.

Забігала до рідної редакції — зарплатні немає!

Літаки останні два дні скидають бомби на прилеглі села. Люди навколо розповідають, що вчора вони скинули бомбу в Ножай-Юртівському районі. Загинули мирні люди.

16.04.

Була в уряді. Розмовляла з радником президента. Писатиму статтю.

Ґапур із газети «Известия» віддав гонорар.

Муса з міністерства задоволений: вірші, що я йому «відредагувала», він видав у місцевих газетах як свої. Мені довелося їх повністю заново скласти, тому що було задано тільки тему.

У Школі кореспондентів іспити, заліки, курсові! Я готувалась. Але сьогодні мене повідомили:

— Усі твої документи загубились!

— Як?!

— Ти сама в цьому винна!

Щойно я спитала, в чому моя провина, мені прокричали, щоб я забиралась. Але я відповіла:

— Нікуди я не заберусь. Я вчусь на червоний диплом. Прошу його віддати!

17.04.

Голова болить. Температурю.

Учора я і мама, оскільки нам серйозно натякнули, що час би виїхати з чужої квартири, пішли до чиновника з уряду. За законом людей, чиє житло перетворилося на руїни, розміщують у ПТРах (пунктах тимчасового розміщення). Там суцільне пекло: поширені крадіжки, немає вигод, але хоч якийсь дах над головою. Зазвичай ПТРи розташовуються в будівлях старих розбитих шкіл або гуртожитків.

Ми теж пішли прохати кімнатку в ПТРі. Дорога видалася важкою: багато кілометрів пішки, по вибоїнах. На транспорт коштів немає. Адресу високопосадовця з уряду нам тайкома дав Азиз, друг мого покійного дідуся. Вулиця, куди в результаті тривалої подорожі ми потрапили, всуціль складалася з приватного сектора. Її будиночки, малі й зруйновані, дивилися на нас провалами вікон через згорілі паркани, які ще й частково завалились. Однак будинок чиновника ми з мамою впізнали відразу. Це був палац на кілька поверхів із фонтаном у дворі!

Ми стояли й дивилися в чотири ока, не розуміючи, чи в Ґрозному ми?! У місті, де руїни — спільні житла і немає в крані питної води багато років? Чи ми дивимося на гравюру голландського художника, що раптово проявилась у вигляді реальності? Але це була реальність! Ми акуратно зазирнули в щілину височенного паркана: крім фонтана, у дворі будинку-палацу стояли клітки, як для звірів у зоопарку. Дивна думка відвідала водночас мене й маму: у таких клітках бандити тримають заручників або рабів. Хоча, найімовірніше, в державного чиновника все ж таки планувався вдома зоопарк!

Хвилюючись, чи підемо звідти живими, ми несміливо постукали в браму. Самого господаря не виявилось. Вийшов його син років двадцяти і, дізнавшись про