Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

— Звісно, що ні.

— Якби я й справді був покидьком, пішов би звідси й дозволив би тобі проґавити купу грошей, гад ти такий. Що ж, домовмося усно. Я дам тобі заробити сотню тисяч доларів. Я все влаштую, а ти пообіцяєш мені десять відсотків.

— Але з чого?

— Гадаю, ти ніколи не читаєш «Тайм» або «Ньюзвік», якщо тільки не сидиш у черзі до зубного. Вийшов бомбезний фільм, найбільша сенсація цього року. На Третій авеню черги по квитки тягнуться на три квартали, і в Лондоні й Парижі те ж саме. І знаєш, як він називається? Він має назву «Кальдофреддо». І поставлено його за вашим із Гумбольдтом сценарієм. Він, певно, принесе мільйони доларів.

— А це те ж саме? Ти певен?

— Ми з Поллі ходили його дивитися в Нью-Йорку і ми обоє пам’ятаємо, що ти розповідав нам у Чикаґо. Тобі не конче вірити мені на слово. Ти й сам можеш побачити.

— Його показують у Мадриді?

— Ні, тобі доведеться полетіти зі мною в Париж.

— Ну, Кальдофреддо — це й справді ім’я, яке ми дали нашому головному герою. Він один із тих, хто вижив після аварії дирижабля Умберто Нобіле в Арктиці?

— Він їсть людське м’ясо! Росіяни викрили його й довели, що він людожер! Він повертається у сицилійське село! Продає морозиво! Всі дітлахи його обожнюють!

— Ти хочеш сказати, що хтось довів до пуття цю маячню?

Кантабіле закричав:

— Вони шахраї, шахраї, шахраї! Ці виродки тебе обікрали! Вони поставили фільм за твоєю ідеєю. Як вони взагалі про неї дізналися?

— Ну, — сказав я, — знаю лише те, що Гумбольдт дав нарис кіносценарію чоловікові на ім’я Отто Клінскі, який працював у будівлі «Ар-сі-ей». Він думав, що той може зв’язатися з перукарем сера Лоуренса Олів’є через родичку якоїсь прибиральниці, маму подруги пані Клінскі. То вони врешті вийшли на Олівера? Він виконує цю роль?

— Ні, це якийсь інший англієць, типу Чарльза Лотона[298] чи Устінова[299]. Чарлі, це бомбезний фільм. Тепер, Чарлі, якщо нам вдасться довести твоє авторство, ці хлопці в нас на гачку. Я сказав їм, ти ж мене знаєш, що готовий їх порішити. І вкинути їхні яйця в блендер.

— Коли йдеться про погрози, тобі немає рівних, — зауважив я.

— Що ж, мені довелося їх притиснути, бо ж я не хочу судової тяганини. Нам потрібне швидке рішення. Який ти маєш доказ?

— Гумбольдт вчинив так, — пояснив я. — Він надіслав собі копію сценарію рекомендованим листом. Його ніколи не розпечатували.

— У тебе він є?

— Так, я знайшов його серед паперів, що він залишив мені разом із запискою, де все пояснюється.

— Чому ж він не подбав про авторське право на цю ідею?

— У таких випадках немає іншого виходу. Але такий спосіб цілком законний. Гумбольдт би знав. У нього завжди було більше юристів, ніж у Білому домі.

— Ці кіношники мене й слухати не хотіли. Але тепер ми побачимо. Наш наступний крок буде такий, — сказав він. — Ми летимо в Париж…

— Ми?

— Я покрию тобі витрати авансом.

— Але я не хочу летіти. Я навіть не мав би бути тут. Після ланчу я зазвичай сиджу у своїй кімнаті.

— Нащо? Просто сидиш?

— Сиджу і заглиблююся в себе.

— Страшенно егоїстичне заняття, — сказав він.

— Навпаки, я намагаюся побачити й почути зовнішній світ без будь-якої внутрішньої позиції, як порожня посудина, у цілковитій мовчанці.

— І що це тобі дасть?

— Згідно з моїм посібником, якщо ти сидиш спокійно, то все у зовнішньому світі, кожна квітка, кожна тварина, кожна дія, зрештою розкриє тобі неймовірні таємниці — це я цитую.

Він уп’явся у мене своїми зухвалими очима, що блимали з-під брів-кинджалів.

— Прокляття, ти ж не збираєшся перетворитися на одного з тих схибнутих на трансценденталізмі типів, — сказав він. — Тобі ж немає ніякої радості просто сидіти спокійно, правда ж?

— Я відчуваю глибоку радість.

— Летімо зі мною в Париж.

— Рінальдо, я не хочу летіти в Париж.

— Ти впираєшся не там, де треба, і залишаєшся пасивний не там, де слід. У тебе все навпаки. Ти полетиш зі мною в Париж і подивишся фільм. Це забере у тебе лише день чи два. Ти можеш зупинитися у «Жоржі V» чи в «Морісі». Це посилить нашу позицію. Я найняв двох адвокатів, одного французького, другого американського. Нам треба буде розкрити той запечатаний конверт під присягою у присутності свідків. Можливо, нам варто зробити це в посольстві США і запросити торгового й військового аташе. Тож пакуй сумку, Чарлі. Літак буде за дві години.

— Ні, я не думаю, що погоджуся. Це правда, в мене не залишилося грошей, але без них я даю собі раду краще, ніж будь-коли з ними. І я не хочу кидати дитину саму.

— Не поводься з цим малим, як бабуня.

— Все одно мені не подобається Париж.

— Тобі не подобається Париж. Що ти маєш проти Парижа?

— Упередження. Для мене Париж — це місто привидів.

— Ти з глузду з’їхав. Тобі слід побачити черги на Єлисейських Полях, які чекають, щоб потрапити на Кальдофреддо. А це твоя заслуга. Це має дати тобі відчуття таємної влади, ти маєш спіймати кайф. Я знаю, що ти злий, бо французи зробили з тебе липового лицаря, і ти сприйняв це як образу. Чи, може, ти ненавидиш їх через Ізраїль. Чи їхню репутацію у минулій війні.

— Не мели дурниць.

— Коли пробую вгадати, що ти думаєш, я мушу вдаватися до нісенітниць. Інакше мені б знадобився мільйон років, щоб вирахувати, чому для тебе Париж — це місто привидів. Чи поїхали б чиказькі старійшини у місто привидів витрачати свої брудні гроші? Ну ж бо, Чарлі, сьогодні ввечері ми їстимемо качку по-французькому у «Tour d'Argent[300]».

— Ні, від такої їжі мені стає погано.

— То дай мені матеріали з собою, той конверт, що Гумбольдт надіслав собі.

— Ні, Кантабіле, цього я теж не зроблю.

— Чому, в біса, ні?

— Бо ти ненадійний. Проте в мене копія. Ти можеш її взяти. І я готовий написати лист. І завірити його в нотаріуса.

— Так не піде.

— Якщо твої приятелі захочуть побачити оригінал, вони можуть приїхати до мене в Мадрид.

— Ти доводиш мене до сказу, — відповів Кантабіле. — Я ладен дертися на стіну, — розгніваний, він люто на мене глипнув. А тоді зробив ще одну спробу бути розсудливим. — У Гумбольдта ж є ще якась родина? Я питав Кетлін. Старий дядько в Коні-Айленді.

Я геть забув про Вальдемара Вальда. Бідолашний старий, він теж жив у кухонних випарах.