Агата Крісті - Смерть на Нілі

class="p1">– О! – Дойл завагався, а тоді спитав, підбираючи слова з деяким збентеженням: – Це не… не через нас? Тобто я не хотів би думати…

Пуаро поквапився його запевнити:

– Зовсім ні. Усе було погоджено ще до того, як я залишив Лондон. Я завжди все планую наперед.

– Ви не подорожуєте з місця в місце, куди веде вас цікавість? Хіба так не приємніше?

– Можливо. Але щоб досягти успіху в житті, треба добре продумати всі дрібнички заздалегідь.

Саймон розсміявся:

– Гадаю, так поводяться професійні вбивці.

– Так, але маю визнати, що найдосконаліший та один з найскладніших злочинів на моїй пам’яті було скоєно без зайвих роздумів.

– На борту «Карнака» ви маєте доконче розповісти нам про ваші справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.

– Ні-ні, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.

– Так, але ваша робота дуже захоплива. Місіс Аллертон теж так думає. Вона жадає отримати шанс на перехресний допит.

– Місіс Аллертон? Ця чарівна сива жінка, у якої такий відданий син?

– Так. Вона також буде на «Карнаку».

– Вона знає, що ви…

– Звісно, ні, – твердо відповів Дойл. – Ніхто не знає. Я керуюся принципом, що краще не довіряти нікому.

– Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речі, той третій член вашої компанії, такий високий сивий чоловік…

– Пеннінґтон?

– Так. Він подорожує з вами?

– Незвично для медового місяця, вам не здається? – похмуро спитав Саймон. – Пеннінґтон – американський опікун Ліннет. Ми випадково зустрілися в Каїрі.

– Ah, vraiment[20]. Можна поцікавитися? Ваша дружина… вона повнолітня?

Здавалося, це розвеселило Саймона.

– Насправді їй ще не виповнився двадцять один рік, але їй не довелося просити згоди на одруження. Ото був сюрприз для Пеннінґтона! Він відплив з Нью-Йорка на «Карманіку» за два дні до прибуття листа Ліннет з новиною про одруження. Отож він нічого не знав.

– «Карманік», – прошепотів Пуаро.

– Для нього стало повною несподіванкою побачити нас у готелі «Шепгердз» у Каїрі.

– А й справді – дивовижний збіг!

– Так, і ми дізналися, що він також вирушає в подорож по Нілу, тому, природно, ми об’єдналися, інакше було б незручно. Крім того, певним чином так навіть простіше, – він знову говорив збентежено. – Бачте, Ліннет уся на нервах, очікує, що Джекі може з’явитися де і коли завгодно. Коли ми були самі, то постійно поверталися до цього питання. А з Ендрю Пеннінґтоном ми розмовляємо на інші теми.

– Ваша дружина не довірилася містеру Пеннінґтону?

– Ні, – Саймонове підборіддя загострилося. – Це лише наша справа. Крім того, почавши цю подорож Нілом, ми гадали, що проблема зійшла нанівець.

Пуаро похитав головою.

– Кінця ви ще скоро не побачите. Ні, кінець іще далеко. У цьому я абсолютно впевнений.

– Мушу сказати, мсьє Пуаро, це не надто підбадьорює.

Детектив подивився на нього трохи роздратовано й подумав про себе: «Типовий англосакс, нічого серйозно не сприймає, усе йому гра. Так і не виріс».

Обидві – і Ліннет Дойл, і Жаклін де Бельфор – вважали цю ситуацію дуже серйозною. Але в Саймона вона викликала хіба що чоловіче нетерпіння та роздратування.

Пуаро запитав:

– Дозвольте нетактовно поцікавитися? То була ваша ідея провести медовий місяць у Єгипті?

Саймон почервонів.

– Ні, звісно, ні. Власне, я краще б відправився деінде, та Ліннет була рішуче налаштована на це. І тому… тому…

І він збентежено замовк.

– Певна річ, – серйозно сказав Пуаро.

Він чудово розумів: якщо Ліннет Дойл мала рішучі наміри щодо чогось, то так і мусило статися.

Він подумав: «Я почув три різні версії цієї історії – від Ліннет Дойл, Жаклін де Бельфор і Саймона Дойла. Хто ж із них найближчий до істини?»

Розділ шостий

Наступного ранку десь об одинадцятій годині Саймон і Ліннет Дойли вирушили в подорож на острів Філе. З готельного балкона Жаклін де Бельфор спостерігала, як вони відпливали мальовничим вітрильником. Та вона не бачила, як від центрального входу в готель від’їхала заповнена багажем машина з манірною служницею. Автомобіль повернув праворуч і поїхав в напрямку Шеллала.

Еркюль Пуаро вирішив згаяти дві години, що залишилися до обіду, на острові Елефантина, розташованому просто навпроти готелю.

Він пішов на пристань. В один із готельних човнів саме сіли двоє чоловіків. Пуаро приєднався до них. Чоловіки явно не зналися між собою. Один з них, молодший, прибув потягом напередодні. То був високий чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя й задиристим підборіддям. Він був одягнений у жахливо брудні сірі фланелеві штани та джемпер поло з високим коміром, цілком недоречні до тутешнього клімату. Другий – повнявий присадкуватий чоловік середніх років, який, не гаючи часу, почав бесідувати з Пуаро трохи ламаною англійською мовою. Юнак явно не мав бажання приєднатися, просто похмуро дивився на співбесідників, а потім навмисно повернувся до них спиною та почав захоплено споглядати, з якою вправністю човняр-нубієць керує човном за допомогою пальців ніг, у той час як руками маневрує вітрилом.

Вода була спокійна, уздовж берегів простягалися вигнутою лінією великі, гладкі та слизькі чорні скелі. Обличчя чоловіків овівав легкий вітерець. Невдовзі вони прибули на Елефантину. Зійшовши на берег, Пуаро та його балакучий знайомий відразу попрямували в музей. Дорогою останній дістав з кишені візитку й подав її Пуаро з легким поклоном. Напис на ній свідчив: «Signor Guido Richetti, Archeologo»[21].

Щоб не відставати, Пуаро також з поклоном витягнув власну візитну картку. Завершивши формальності, двоє чоловіків увійшли до будівлі разом, італієць виливав потоки наукової інформації. Тепер вони говорили французькою.

Парубок у фланелевих штанах безцільно вештався музеєм, час від часу позіхаючи, а потім вислизнув на свіже повітря.

Невдовзі Пуаро та синьйор Річетті теж вийшли. Італієць почав з ентузіазмом досліджувати руїни, а детектив помітив на прибережних скелях зелену смугасту парасольку й подався у тому напрямку.

Місіс Аллертон сиділа на великому камені з книжкою на колінах, поруч лежав альбом із замальовками.

Пуаро ввічливо припідняв капелюх, і місіс Аллертон відразу ж почала розмову.

– Доброго ранку, – привіталася вона. – Гадаю, цих жахливих дітей не просто позбутися.

Її оточила група маленьких чорних дітлахів. Усі щирили зуби й стояли, благально простягаючи руки, час від часу лепечучи «бакшиш» з надією в голосі.

– Я думала, їм це набридне, – сумно продовжила місіс Аллертон. – Вони переслідують мене понад дві години та час від часу оточують. Тоді я кричу imshi[22]і розмахую парасолькою, вони розбігаються на кілька хвилин, а потім повертаються та безперервно дивляться на мене. У них просто огидні очі й