Агата Крісті - Смерть на Нілі

такі ж носи. Я не можу повірити, що насправді люблю дітей. Принаймні якщо вони трохи вимиті та мають хоч якесь виховання.

Жінка сумно розсміялася.

Пуаро галантно намагався розігнати натовп, але безуспішно. Діти відбігли, а потім повернулися та знову оточили їх.

– Якби у Єгипті було хоч трохи спокійніше, мені б тут більше сподобалося, – мовила місіс Аллертон. – Але ніде не можна залишитися на самоті. Хтось постійно доймає вас, випрошуючи гроші, пропонуючи вам віслюків, намисто, поїздку в тутешні села чи полювання на качок.

– Так, це великий мінус, – погодився Пуаро.

Він акуратно розклав на камені хусточку й дещо насторожено сів на неї.

– Ваш син сьогодні не з вами?

– Ні, Тім мав надіслати кілька листів, перед тим як ми поїдемо. Знаєте, ми зібралися в подорож до Другого порога.

– Я теж.

– Я така рада. Хочу зізнатись, що я надзвичайно радію зустрічі з вами. Коли ми були на Майорці, знайома, місіс Ліч, розповіла про вас дивовижні речі. Купаючись, вона загубила каблучку з рубіном і дуже бідкалася, що вас не було поруч, щоб її знайти.

– Ah, parbleu[23], я ж не тюлень, щоб пірнати!

Обоє розсміялися.

Місіс Аллертон продовжувала:

– Зі свого вікна я бачила, як вранці ви виходили з воріт разом із Саймоном Дойлом. Скажіть, що ви думаєте про нього? Він так нас усіх зацікавив.

– О? Справді?

– Так. Знаєте, його одруження з Ліннет Ріджвей стало справжнім сюрпризом. Усі гадали, що вона одружиться з лордом Віндлзгемом, та раптом вона заручається з чоловіком, про якого ніхто ніколи не чув.

– Ви добре її знаєте, мадам?

– Ні, та моя родичка, Джоанна Саутвуд, одна з її найкращих подруг.

– А, так, бачив її ім’я в газетах. – Детектив на мить замовк, а тоді продовжив: – Ця юна леді, мадемуазель Джоанна Саутвуд, частенько потрапляє в новини.

– О, вона прекрасно знає, як себе подати, – гаркнула місіс Аллертон.

– Ви не любите її, мадам?

– Це просто була надто їдка заувага з мого боку, – схоже, місіс Аллертон розкаювалася. – Бачте, я старомодна. Вона не надто мені подобається. Але вони з Тімом – близькі друзі.

– Розумію, – сказав Пуаро.

Його співрозмовниця зиркнула на нього й змінила тему.

– Як мало тут молоді! Та мила дівчина з каштановим волоссям і відразливою матір’ю в тюрбані, схоже, – єдине молоде створіння. Я помітила, що ви часто розмовляєте з нею. Ця дитина зацікавила мене.

– Чим саме, мадам?

– Мені так її шкода. Коли ти молодий і вразливий, життя завдає багато страждань. Я думаю, вона дуже страждає.

– Так, вона нещаслива, бідолашна.

– Ми з Тімом називаємо її «похмура дівчина». Я спробувала поговорити з нею раз чи двічі, але вона постійно тримається осторонь. Однак вона, здається, також відправляється в подорож по Нілу, і, я сподіваюсь, усі ми більш-менш подружимося, еге ж?

– Така ймовірність є, мадам.

– Я дуже товариська, справді, люди мене надзвичайно цікавлять. Різні люди. – Жінка замовкла, а тоді продовжила: – Тім сказав мені, що та чорнявка, де Бельфор, була заручена з Саймоном Дойлом. Мабуть, їм доволі незручно – отак зустрітися.

– Так, незручно, – погодився Пуаро.

Місіс Аллертон зиркнула на детектива.

– Знаєте, вам це може здатися дурним, але вона мене майже лякає. Та дівчина видається такою відчайдушною.

Чоловік повільно кивнув головою.

– Ви близькі до істини. Сильні почуття завжди лякають.

– Вас також цікавлять люди, мсьє Пуаро? Чи ви обмежуєте свій інтерес лише потенційними злочинцями?

– Мадам, поза межами цієї категорії людей небагато.

Місіс Аллертон трохи здивували його слова.

– Ви справді так вважаєте?

– Скажімо, якщо є певний мотив, – пояснив Пуаро.

– У кожного свій?

– Звісно.

Місіс Аллертон вагалася, на її губах з’явилася слабка усмішка.

– Навіть я змогла б?

– Матері, мадам, особливо безжальні, коли їхні діти опиняються в небезпеці.

Вона посерйознішала.

– Гадаю, це правда, так, ви маєте рацію.

Якусь мить жінка мовчала, а потім повела далі, усміхаючись:

– Я намагаюся вигадати мотиви для злочину для кожного гостя готелю. Доволі кумедно. Саймон Дойл, наприклад.

Пуаро засміявся.

– Дуже простий злочин, навпростець до мети. Нічого мудрованого.

– І його буде надзвичайно легко виявити?

– Так, жодної винахідливості.

– А Ліннет?

– Щось на кшталт Королеви з «Аліси в Країні чудес»: «Відтяти їй голову».

– Звичайно. Божественне монарше право! Нагадує притчу про виноградник Навуфея[24]. А та небезпечна дівчина, Жаклін де Бельфор, може скоїти вбивство?

Пуаро на мить завагався й невпевнено сказав:

– Так, думаю, вона змогла б.

– Але ви не впевнені.

– Ні, ця дівчина збиває мене з пантелику.

– Не думаю, що містер Пеннінґтон зміг убити, еге ж? Він такий худий і зниділий, у нього духу не вистачить.

– А як щодо сильного інстинкту самозбереження?

– Так, можливо. А бідолашна місіс Оттерборн зі своїм тюрбаном?

– Пам’ятайте про марнославство.

– Як мотив убивства? – із сумнівом запитала місіс Аллертон.

– Мотиви вбивства іноді дуже банальні, мадам.

– І які ж із них найтиповіші, мсьє Пуаро?

– Найчастіше – гроші. Так би мовити, зиск у найрізноманітніших формах. Потім ідуть помста, любов, страх, щира ненависть, милосердя…

– Мсьє Пуаро!

– О, так, мадам. Мені відомо, як, скажімо, Б ліквідував А лише задля блага В. До цієї категорії часто потрапляють політичні вбивства. Когось вважають небезпечним для суспільства, тож із цієї причини ліквідовують. Такі люди забувають, що життя та смерть у Божих руках.

Пуаро говорив серйозно.

Місіс Аллертон тихо промовила:

– Я рада чути це від вас, та все ж Бог сам обирає людей знаряддями.

– Так думати небезпечно, мадам.

Жінка заговорила веселішим голосом:

– Після цієї бесіди, мсьє Пуаро, слід задуматися, чи хоча б хтось залишиться в живих!

Вона встала.

– Час повертатися. Ми вирушаємо відразу ж після обіду.

Наблизившись до пристані, вони побачили молодого чоловіка в джемпері поло, який саме сідав у човен. Італієць уже був там. Коли човняр-нубієць відпустив вітрило й вони рушили, Пуаро ввічливо звернувся до незнайомця.

– У Єгипті стільки дивовижного, чи не так?

Молодик саме курив якусь смердючу люльку. Він витяг її з рота та коротко й виразно відповів на диво правильною англійською вимовою:

– Мене від нього нудить.

Місіс Аллертон натягнула своє пенсне й подивилася на нього з втішним зацікавленням.

– Справді? Чому це? – запитав Пуаро.

– От візьмімо піраміди. Величезні блоки непотрібних будівель, зведених, щоб задовольнити егоїзм чванливого деспота. Подумайте про експлуатовані маси, які гарували на будівництві та померли там. Мене нудить від самої думки про страждання й тортури, яких вони зазнали.

Місіс Аллертон бадьоро промовила:

– Ви за те, щоб не було ні пірамід, ні Парфенону, ні прекрасних