Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

Половина газети складалася з некрологів, хоча рубрика називалася «Хроніка подій». Гортаючи сторінки, журналістка думала, що газеті більше пасувала би назва «Вісник некрополя». Замогильний світ, у якому зупиняється час, а мерці продовжують свої писання про втрачені роки. Інша половина газети була колективними листами, братськими могилами вигуків і прокламацій, спрямованих поіменно до всіх відомих і не дуже можновладців. Боротьба за незалежність не мала супокою.

Десь наприкінці вигулькував часом репортаж про якесь засідання творчої організації молоді, а на останній сторінці був десяток «усмішок». Журналістка розглядала гротескні малюнки-карикатури, уявляючи, як хтиво облизувався художник, вимальовуючи жінкам такі дупи і цицьки, якими наймані вбивці могли б приголубити ворогів народу до смерті. З глибоким і непогамовним бажанням розплакатися журналістка дочитувала «усмішки».

Депресивні статуси в соцмережах розтягнули на цитати всі емо і неодекаденти. Щодня набираючи сотні перепостів, журналістка не розуміла, чому людей так цікавить її депресивність.

Її редактор, стурбований таким депресняком, вже в «умовно-перший-робочий-день» намагався їй пояснити, що людям насправді байдуже до змісту її повідомлень.

— Просто такий тепер тренд.

— Триндець?

— Ну, мода така пішла. Раніше все було пазітівчік, чмок-чмок, дон’т ворі бі хепі.

— А тепер?

— А тепер реально всіх задовбали ці пупиришки. Давай нам реальні емоції. Покажи нам реальні переживання. Ну, і не забувай, скільки людей щиро радіють твоїм неуспіхам і проблемам. Кількість людей, яких ти підставила, помнож на 2 або 3, і отримаєш приблизну кількість юзерів, які від щирого серця пораділи твоїм проблемам.

Того ж вечора журналістка написала статус про сон, в якому бачила рожевих ведмедиків, які їхали на фіолетових фламінго, і у всіх були рожеві окуляри.

Так вона знову втратила своїх фанатів, які з коментарем «шо куріла афтарка?» спробували забути її ім’я назавжди. Люди її знову не зрозуміли. А вона, як завжди, не хотіла скандалу.

Так вийшло.

* * *

Понеділок. Її перший робочий день. Планьорка.

Головний редактор ще раз представив її співпрацівникам. Потім поділився новинами за вихідні: хто помер, про кого треба встигнути написати. І як смерть новопреставлених змінює розташування некрологів тих, хто помер у четвер і в п’ятницю. Потім було обговорення попереднього випуску газети. Врахування хиб і пошук «конструктивних компромісів». Журналістку не полишало враження, що вона спостерігає кадри кінохроніки, в якій усі персонажі завжди мали жваву жестикуляцію і яскраву артикуляцію. З перших же слів співпрацівників стало зрозуміло, що це їхня улюблена частина робочого тижня. Вони з захватом і заповзяттям звинувачували один одного у помилках, головного редактора в затримках зарплатні, начальника ЖКГ за поламаний ліфт, чоловіка за немічність у ліжку, дітей за невихованість і невдячність, владу в тому «ну, скільки вже можна» і т. д. Це була п’ятихвилинка ненависті. Щотижнева книга скарг і опозицій. Старі образи, відсотки з яких неминуче набігали за роки, проглядалися за кожним словом, за кожним поглядом.

Журналістці показали її робоче місце — хлипкий стіл, за яким, певно, мали сидіти двоє. На столі стояв годинник для гри в шахи. Перед журналісткою лягла кипа запилюжених течок.

— Це найнагальніше, — з сяючою посмішкою сказав головний редактор. — Якщо щось знайдеться цікаве, мені на стіл терміново.

Журналістка почала сортувати течки, намагаючись дошукатися хоча б якоїсь логіки, бо безлад у редакційному портфелі нагадував хаос жіночої сумочки.

Листи в редакцію, датовані 6—8 років тому. До віршів і публіцистичних нарисів долучалися автобіографії: мені 20 років, навчаюсь у такому-то університеті чи сільгосп­академії, працюю в господарчому суді. Ці люди, певно, вже й кинули писати вірші. Маленькі люди, лауреати міських та обласних конкурсів, публікації в малотиражках.

Кілька разів вигулькували вирізки з письменницьких довідників. Був там і Крайній Федос Санович. Працював у колгоспі, був муляром, вантажником, кочегаром. Поет. Автор збірок «Молодик», «Агонь», «Комуніст», «Колумніст» і «Горлиці». Були там і Перерва, і Пєсенка, і був там лектор Онаньївського райкому партії.

Вивчення творчих глибин перервала редакторка відділу, яка з особливими ревнощами ставилася до інших. Особливо до жінок. Особливо до молодших на 30 років.

— Оце прошу, панянко, вичитайте. Особливо не редагуйте. У нас тут є кому редагувати і крім вас. Тоді мені повернете. Ґречно дякую, — казала редакторка відділу, добираючи слова і шліфуючи артикуляцію, либонь, уявляючи, що крім неї, ніхто не переймається долею мови.

Журналістка з подивуванням кивнула.

На статті стояло кілька підписів, що значило — стаття пройшла крізь десяток рівнів редакторської вичитки, перетворюючи матеріал на плід колективних творчих мук. Але на папері не було жодних правок, лише подекуди вигуки: ГЕНІАЛЬНО!!! БЛИСКУЧЕ!

Стаття була насправді спогадами лауреата Національної премії такого-то з’їзду їхньої партії, про що журналістка без зайвого захвату прочитала під прізвищем автора, де містився перелік регалій та інших зірочок на кар’єрному кітелі борця з незалежністю, а згодом уже й за незалежність. Розповідаючи про своє нелегке пенсіонерське життя в елітному котеджному містечку біля столиці, автор проводив глибокі порівняння між своєю тяжкою долею і недолею, що спіткала більшість населення країни. Текстом розсипалися візерунки знаків оклику, в інших місцях словесний політ уривався чмиханням красномовних трьох крапок… Журналістка заповзято правила статтю, керуючись правилом, яке утовкмачував їй Головний головний редактор, як вона його тепер називала подумки: «Завжди знайдеться, що відрізати».

Там скоротила, тут замінила невдало дібране слово, там перекрутила. Захопившись творчістю, вона не почула, як прочинилися двері і хтось став у неї за плечем.

Почути вона не почула. Але швидко внюхала. Жахливий сморід найдешевшого тютюну, який так і хочеться назвати табаком, забивав памороки. На нього накладався ядучий штин одеколону, створюючи аромат, за яким можна розпізнати добрячий відсоток дорослого населення країни.

— Ти оце знаєш, молодець, щось оце нічо не боїшся. Еге-еге. Ти подумай, якби ото хтось з нас встругнув отаке, дак нас би дядя Саша, — почав говорити чоловік за спиною.

— Який дядя Саша? — перепитала вона, повертаючи голову.

— Ага, от я і говорю, дядя Саша, який оцю всю хєрню написав, він нас так упиздячив би з усіх орудій, що ми йому там кому переставили, — закінчив чоловік років 60—65, середнього зросту, із вибалушеними очима, вдоволено пригладжуючи вуса. — Ага, так ти той новенький.

Журналістці забракло слів, аби поправити нахабу, що перед ним доросла жінка… Яка просто полюбляє стригтися під хлопчика… І те, що розмір її грудей мізерний, ще не означає, що її можна називати хлопчиком.

— Ну, будемо знайомі. Я Пилип Миколайович. Ага, дуже приємно, — не дочекавшись відповіді журналістки, він усівся навпроти.

Пилип Миколайович виклав на стіл кулькову ручку і