Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

вважав його єдиним способом прибрати до рук сховані десь мільйони. Церемонія відбулася в бюро реєстрації громадянських актів у Мерілебоні, де свого часу уклали шлюби двоє бітлів. Можливо, Віттакер мріяв, що його фотографуватимуть біля дверей, як Маккартні, але нікого те весілля не зацікавило. Тільки смерть усміхненої нареченої змусила фотографів збігтися до східців суду.

Страйк раптом зрозумів, що встиг дійти аж до станції «Елдгейт-Іст». Уся ця мандрівка, вилаяв він себе, це просто безцільне блукання. Якби він просто пішов до станції «Вайтчапел», то вже їхав би до Ніка й Ільзи. Натомість Страйк вирушив у абсолютно іншому напрямку і тепер потрапив точно на годину пік у метро.

Його габарити плюс ще й рюкзак дратували інших пасажирів, але Страйк того не помічав. На голову вищий за всіх навколо, він тримався за поруччя і вдивлявся в коливання власного віддзеркалення у темному вікні, пригадуючи останню, найгіршу частину історії: Віттакер у суді бореться за свою свободу. Поліція виявила незбіги в його свідченнях щодо занять того дня, коли голка протяла руку його дружини, знайшла невідповідності в його версії походження вбивчого героїну і в історії наркотичної залежності Леди.

Строката процесія сквотерів указувала на буремні, немирні стосунки Леди і Віттакера, на відразу Леди до героїну в усіх формах, на погрози Віттакера, його невірність, розмови про вбивство й гроші, на виявлену ним байдужість при виявленні Лединого тіла. Ці люди раз у раз повторювали, впадаючи в немудру істерію, що Віттакер її вбив. Сторона захисту з легкістю спростовувала ці свідчення. Та коли свідком виступив студент Оксфордського університету, ситуація змінилася.

Суддя дивився на Страйка схвально: той добре говорив, був чистий, розумний, хоч і кремезний і здатний без костюма й краватки налякати. Сторона обвинувачення хотіла дізнатися, що він знає про захопленість Віттакера Лединими статками. Страйк розповів мовчазному суду про попередні спроби вітчима прибрати до рук багатство, яке існувало головно в уяві Віттакера, і про чимдалі настирливіші прохання вписати його на знак кохання в Ледин заповіт.

Віттакер споглядав його золотими очима, майже цілковито незворушний. В останню хвилину дачі свідчень погляди Страйка й Віттакера зустрілися. Губи останнього смикнулися, кутик вуст припіднявся у слабкій зверхній посмішці. Він підніс указівний палець на якісь півдюйма над бар’єром і ледь помітно похитав ним з боку в бік.

Страйк чудово зрозумів, що Віттакер хоче сказати. Цей мікрожест був спеціально для нього — міні-версія іншого жесту, який Страйк добре знав. Віттакер часто вимахував рукою в повітрі, ніби ріжучи горлянку людині, яка його образила.

— Ти своє ще отримаєш,— казав Віттакер, розширюючи божевільні золоті очі.— Ти своє отримаєш!

Підготувався він добре. Хтось із грошовитих родичів найняв пристойного адвоката. Віттакера відмили й одягнули в костюм. Він говорив м’яко — тихим і шанобливим голосом відкидав усі звинувачення. Свою лінію вибудував від самого початку. Образ, який намагалася змалювати сторона обвинувачення,— Чарльз Менсон на старовинному програвачі, «Сатанинська біблія» на ліжку, обкурені розмови про вбивство задля втіхи,— все це Віттакер легко відкидав з таким виглядом, ніби не зовсім вірив власним вухам.

— Що я можу сказати вам... я музикант, ваша честь,— серед іншого говорив він.— У пітьмі є поезія. Вона розуміла це як ніхто.

Тут його голос зламався, мов у мелодрамі, й Віттакер затрусився від безслізних ридань. Сторона захисту негайно поцікавилася, чи не хоче він зробити перерву.

Саме тоді Віттакер мужньо похитав головою і видав свій афоризм на Ледину смерть:

— Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча.

Ніхто тоді не зрозумів посилання, хіба тільки Страйк, який безліч разів чув цю пісню за дитячі й підліткові роки. Віттакер цитував «Панну з солоним лососем».

Його відпустили. Експертиза підтвердила, що Леда не вживала героїну на регулярній основі, але її репутація псувала картину. Леда перепробувала чимало інших наркотиків. Вона мала скандальну славу веселої дівиці. Чоловікам у закручених перуках, чиєю справою була класифікація насильницьких смертей, видалося цілком природним те, що така жінка померла на брудному матраці, шукаючи насолод, яких не могла подарувати їй буденність.

На сходинках біля суду Віттакер заявив, що планує написати біографію покійної дружини, а тоді зник з очей. Книжка так і не з’явилася. Сина Леди й Віттакера всиновили багатостраждальні дідусь і бабуся останнього, і більше Страйк його не бачив. Сам він тихо пішов з університету і вступив до армії; Люсі вступила до коледжу; життя тривало.

Періодичні появи Віттакера у пресі — завжди у зв’язку з якимись злочинними діями — ніколи не лишали Лединих дітей байдужими. Звісно, Віттакер не з’являвся на перших шпальтах: він був просто вдівець жінки, знаменитої тим, що спала зі знаменитостями. Блиск його слави був слабким відображенням уже відбитого світла.

— Він мов гівно, яке ніяк не змиєш,— сказав якось Страйк до Люсі, але та не засміялася. Вона ще менше за Робін була схильна до гумору як способу дати раду неприємним фактам.

Утомлений, чимдалі голодніший, Страйк хитався разом з поїздом, потерпав від болю в коліні й був сумний і злий, головно на себе. Багато років він уперто дивився лише в майбутнє. Минуле не можна змінити: він не відкидає того, що було, але не треба в цьому копирсатися, нема чого іти шукати сквоти, коли минуло вже двадцять років, пригадувати брязкіт тієї поштової скриньки, нявчання переляканої кішки, маму в труні — бліду й воскову в улюбленій сукні з широкими рукавами...

«Ти клятий телепень,— сердито сказав собі Страйк, роздивляючись мапу метро і намагаючись зрозуміти, скільки треба пересадок, щоб доїхати до Ніка й Ільзи.— То не Віттакер надіслав ногу. Ти просто шукаєш приводу йому помститися».

Той, хто надіслав ногу, був організований, розсудливий, діяв ефективно; Віттакер, яким Страйк знав його двадцять років тому, був запальний, нестриманий, діяв хаотично.

І все-таки...

«Ти своє отримаєш...»

«Вона була вапняне дівча...»

— Чорт! — вилаявся Страйк, налякавши сусідів. Він щойно виявив, що проїхав свою пересадку.