Френсіс Скотт Фіцджеральд - Я віддав би життя за тебе (збірка)

class="p2">Кей гадала, що досі в клініці виявили зникнення пацієнта й послали за ним кількох співробітників. Вони не матимуть права затримати втікача силоміць, якщо він нічим не загрожуватиме людям, але Вінчінтеллі постарається вмовити його.

Раптом Пітер Вудз байдуже махнув рукою й забрався в машину.

— Ви привабливіші, ніж Вінчінтеллі, — сказав він. — У вас значно здоровший глузд, ніж у всіх тих, з якими я стрічався.

— Дякую.

Рушивши, Кей помітила, що з-за сусіднього пагорба на мить вигулькнуло й знову зникло авто. Воно з клініки — нарешті Вінчінтеллі! Під впливом імпульсу, якого дівчина не могла витлумачити сама собі, вона звернула в бічну дорогу, що вела окружним шляхом до клініки.

— Ви одружені? — несподівано поцікавився Пітер Вудз.

— Ні.

— Чому ви не виходите заміж? Це, напевно, вирішило б усі ваші проблеми.

— Напевно. Але за кого?

— Почекайте, поки я одужаю, і вийдіть за мене.

Кей серйозно подивилася на нього.

— Ви це кажете кожній дівчині, щойно познайомившись із нею?

— Жодній дівчині я такого не казав, — признався Пітер. — І… Я, мабуть, і тепер не став би цього робити, якби не дійшов до такого відчаю. Але я подивився на вас ген там, на дорозі, і ви видалися мені такою чарівливою, чистою й порядною… Я не вірив своїм очам… — Вудз затнувся. — Гадаю, це почасти через білу сукню, у якій ви скидаєтеся на медсестру, на когось надійного й гідного довіри.

Кей роздратувалася.

— Хай там як, а я нізащо не вийду заміж за чоловіка тільки тому, що він потребує медсестри. Розглядатиму пропозицію руки й серця тільки від тих, що сильніші, ніж я.

— Хай мене добре лікують, — понуро відповів він. — Я не слабкий. Але боротися можеш тільки тоді, коли знаєш, що з тобою все гаразд.

Ці слова нагадали Пітерові про те, від чого він ненадовго втік, і на його обличчі з’явився вираз такого страждання, що серце Кей мліло від жалю.

Якщо не зважати на хворобу, це саме такий чоловік, із яким вона хотіла б одружитися й до якого почувала сильний фізичний потяг. Але, вже в’їжджаючи у ворота клініки, Кей згадала братів Вудзів і охолола — до звичних стосунків фахівця з пацієнтом.

— Гадаю, що тут немає доктора Вінчінтеллі, — сказала вона. — А чи не піти нам подивитися на майстерні? Там дуже приємно й весело.

— Гаразд, — покірно відповів він. — Але не сподівайтеся, що я, побачивши їх, підскакуватиму на радощах.

Пітер згодився, що місцина справді гарна. Колись вона могла бути заміським клубом із невеликим будинком і кількома бунґало навколо нього. Лісосмуга відділяла від них «Буки» та «Кедри» — житла для безнадійних хворих. Тут було три майстерні — повна робочого гулу теслярська, тиха палітурницька та котедж, у якому виготовляли прикраси з бісеру та латуні й ткали на верстатах. Пацієнти з сумними обличчями працювали повільно, зате у вікнах веселилося сонце, а яскраві барви матеріалів та обладнання створювали ілюзію, що все добре. Спостерігаючи цих людей, Пітер Вудз зробив одне зі своїх невмотивованих зауважень:

— Чому вони не в білому, як ви?

Коли вони вже виходили, до головного входу під’їхала машина доктора Вінчінтеллі. Насуплений, він дуже поспішав, а як тільки кинув неспокійний швидкий погляд на Пітера та Кей, зразу ж сіпнувся й спинився. Доктор підійшов до них, і Кей побачила, що він сердитий.

— Це вже виходить за всі рамки, — сказав їй Вінчінтеллі.

— Що саме? — холодно спитала вона.

— Як гадаю, я дохідливо пояснив містерові Вудзу, — недбало всміхнувся доктор Пітерові, — що йому тимчасово належить залишатися на самоті.

— Це моя провина, — озвався Пітер Вудз. — Я страшенно знудився. Спокуса широких просторів і такого іншого.

— У вашому стані таке не годиться. Маєте виконувати накази, дорогий мій сер, або я не відповідаю за наслідки.

— Гаразд, — втомлено відповів Пітер. — Спробую витримати ще добу. Мені вже йти до камери?

— Піду з вами. Трохи зміню ваші умови.

Пітер глянув на Кей і всміхнувся.

— Я з приємністю оглянув цю місцину, — сказав він. — Якщо залишуся, то ми зможемо нанизати кілька намистинок або ще чогось. Що ви на те?

— Охоче, — весело відповіла дівчина.

Але їй стислося серце, коли Пітер, вродливий і в розквіті сил, ішов із Вінчінтеллі подвір’ям, залитим сонячним світлом.

III

Після обіду Вінчінтеллі розмовляв із Кей. Досі був сердитий, і лише її становище в клініці не давало йому вилити своє роздратування.

— Гадаю, що ти не зовсім зорієнтувалась у випадку містера Вудза, — зауважив він. — Я ж, здається, сказав тобі, що розпізнав у цього пацієнта певні параноїдні симптоми. Поки що я хочу спостерігати його в цілковитій ізоляції.

— Цього ви мені не сказали, — відповіла вона. — Я знайшла містера Вудза на дорозі, а далі просто ознайомлювала його з режимом усіх пацієнтів, щоб пристосовувався.

— Цей режим виявився невдалим для його братів, — відрубав доктор. — У мене є інші ідеї.

У цьому Кей могла не сумніватися. Вінчінтеллі таки мав ідеї — кілька його підручників про діагнози та прогнози були вельми авторитетні, їх переклали багатьма мовами. Професор Шейфер цілковито довіряв йому, але Кей не могла вподобати цього чоловіка й гидливо сахалася, як тільки його тягло зблизитися з нею.

Крім як на щоденних обходах, якими Кей Шейфер чергувалася з двома лікарями, вона не часто бувала в цих безрадісних будинках, де танув і щезав людський розум, доки по ньому не залишалася тільки безпорадна оболонка[38]. Ось по двох днях настала її черга, і Кей подалася до «Кедрів» — подивитися на сумні безнадійні випадки й послухати звіти про них. Підійшовши до дверей, за якими раніше проживала пацієнтка, Кей вийняла ключа, але наглядач ізолятора похитав головою.

— Це випадок ізоляції, пані доктор. Дано наказ, щоб ніхто не турбував пацієнта.

— Хто цей пацієнт?

— Містер Пітер Вудз.

— Що? — Кей не могла втямити, чому його помістили сюди. — Дозвольте мені побачитися з ним.

— Це порушення наказу.

— Дрібниці, — твердо сказала вона. — Накази доктора Вінчінтеллі не поширюються на лікарів.

Наглядач неохоче відімкнув двері й переступив поріг першим, наче хотів захистити її від нападу. Коли вони увійшли, з низької кушетки — єдиного предмета меблів у кімнаті — зірвався хворий. Його обличчя так спотворив гнів, що Кей заледве впізнала приємного молодика, якого бачила два дні тому.

— Ага, це ви! — крикнув він. — Ось для чого ви мене повернули сюди! Хто ви?! Підсадна качка?! Що ж, вони таки зробили з мене божевільного, щоб їх грім побив. Буйного божевільного… Хай тільки попадеться мені в руки той Вінчінтеллі —