Слава Світова - Теплі історії в конвертах

— А в мене теж із собою! — Оля гучно засміялася, її чоловік підтримав сміх.

— І в нас є! — помахала конвертами Міла.

— О, здрастуйте, і в мене є для вас дещо, — піднялася Адлія.

Друзі інтенсивно обмінювалися листами.

— То що з Ніно? — поцікавилася Оля.

Наче у відповідь на чари доброго чарівника, у двері подзвонили. «Ґамарджоба!» — почулося. «Генацвале!» — відповіли всі хором і поглянули в бік дверей. Ніно! Ті самі сережки й (не може бути!) те ж взуття. У руці вона тримала сім конвертів. Поряд із нею стояв зовсім не схожий на грузина чоловік.

— Це — Олекса, — промовила Ніно. Олег ледь стримався, щоби не бовкнути: «Довбуш». — Рік тому я зустріла його в Карпатах, -Ніно сяяла.

Гучний сміх присутніх заповнював кімнату, весело брався за руки й осідав у велетенському казані з пловом. Можливо, цього всього б не було, якби не обіцянка розіслати листи.

Святослав Черній. Пані Анна

На вулиці вогкі краплі літа стікають щоками примхливих туристів. їхні всюдисущі камери безперестанку знімають навколишню архітектуру Краківського передмістя Варшави. Будинок, у якому народився Шопен, вікнами виходить на центральну браму Варшавського університету. Кільканадцять метрів ліворуч розташувався палац Тишкевичів-Потоцьких, у якому базується мовний центр Роїопісит. У його нутрощах саме триває діловий діалог.

— Пані Мазурек, візьміть групу, — тоном, що передбачає тривалі перемовини, мовив лисий чоловік із дивною, донжуанською борідкою.

Цього чоловіка звуть Піотр Косовський. Стовідсотковий поляк за походженням, який чомусь схожий на іспанця. Особливо коли натягає на свою лису голову капелюха. Шарм — якщо одним словом окреслити очільника мовного центру.

— Пане директор, мені до пенсії залишилися дрібниці. Я хочу допрацювати в спокої. Цей рік я винятково координуватиму проект, і все. Попередня група була дуже хороша, і я хочу з тими добрими нотами щастя та знання, що я їх чогось навчила, піти в безкінечну відпустку, — відбиваючись, промовила Мазурек.

— Шановна пані, я поділяю вашу ностальгію за прекрасним, але я наполягаю! Ви візьмете групу! Хочете ви цього чи ні, — рука Ко-совського автоматично потяглася до капелюха. Він погладив його криси, імітуючи видалення невидимої пилюки, і опустив погляд. А тоді раптово його підвів: — Анно, ну по старій дружбі. Візьми групу. Ну немає іншої можливості. Ти незамінна. Уже дванадцять років поспіль усе було на високому рівні.

Пані Мазурек хотіла бурно запротестувати, оскільки останні три роки були істотно нікчемними в плані стипендіатів. Вони або потрапляли в поліцію, або вирізнялись особливим хамством до викладачів чи байдужістю щодо науково-освітнього процесу. Звісно, відсоток таких проблемних не добігав і до десяти, однак враження й мотивація падали в геометричній прогресії не лише у викладачів, а й у інших стипендіатів. Почали навіть з’являтися скарги на саму програму. Мазурек глибоко вдихнула, затримала повітря, роздумуючи над своєю наступною реплікою. А тоді їй спала думка, від якої вона в душі весело захихотіла, уявивши собі цю картину. Через силу переборюючи сміх, вона награним тоном звернулася до Косовського:

— Добре, Піотрусь. Тільки в мене одна умова.

Директор пойорзав на стільці й подумки почав шукати альтернативу пані Мазурек, знаючи, що її умови виходять потім йому боком.

— Це чергове парі? — запитав Косовський, потираючи лисину.

— Можеш називати як хочеш. Якщо мені потрапить хороша група, краща за попередню, то я залишуся працювати ще на рік, винятково координатором. Якщо група буде паскудна... то-о-о-о... — Мазурек почала хитро усміхатись. Пан директор відчув, як стискаються його м’язи й повертається юнацька невпевненість. — То-о-о-о, ти прийдеш на заключну вечірку і станцюєш польку! — вираз обличчя Ма-зурек був переможним, і вона додала: — Так, станцюєш.

— Аню, скільки тобі років? Це не смішно. Мій радикуліт осоромить мене. — Косовський був збентежений.

— Твій радикуліт зробить тебе зіркою вечора. Ну, то згода! — пані Мазурек піднялась зі свого стільця й гордо вийшла з кабінету молодечою ходою.

Косовський дивився їй услід, думаючи: «От же ж. фантазерка», — а тоді вигукнув:

— Я ніколи не ходив на заключні вечірки. І взагалі... я не танцюю. Я це не люблю! — ясна річ, його вже ніхто не чув.

Чоловік узяв до рук свій капелюх і встав.

«Як то ті молоді роблять?» — сам до себе промовив Косовський і, розмахуючи головним убором, почав імітувати місячну ходу Джек-сона, періодично відчуваючи пострілювання в спині. А тоді хтось постукав у двері. Директор здригнувся, різко застрибнув до крісла, скорчився від болю і, зовсім забувши, що в нього на голові капелюх, промовив: «Увійдіть!»

Увесь липень Анна Мазурек інтенсивно складала методичний план занять, культурно-розважальну програму. Добирала фільми, телефонувала в музеї, розв’язувала проблеми з квитками, поселенням і сортувала списки стипендіатів. Звична для неї робота, яку вона виконує вже тринадцятий рік поспіль. Так дивно, їй тоді було п’ятдесят шість, коли вона зробила це вперше. Жінка, згадавши про свій вік, іронічно усміхнулась, а тоді глибоко схлипнула. Увесь час її непокоїла думка про те, яка група їй випаде. Які там будуть люди? Чи приємні, цікаві, чи виховані, добрі? Поділятимуть вони її цінності? Чи буде розуміння? Синергія? А з яких країн будуть? І головне — чи вдасться їй чогось навчити тих дітей-людей? Студентів? Працівників науки?!

Анна Мазурек ішла в напрямку аудиторії за п’ятнадцять до дев’ятої з млосно-солодко-вимучливим передчуттям. Брови пані професорки вигнулись у формі веселки від здивування, коли вона побачила, що під аудиторією її вже чекало восьмеро студентів. Вони здалеку усміхались і махали їй руками. «Усі восьмеро? І ніхто не спізнився?» -про себе промовила жінка і стрункою ходою підійшла до групи.

— Добрий день! — привіталися студенти.

— Добридень! — відповіла викладачка і вставила ключ у замок.

Через дві хвилини всі сиділи за круглим столом і придивлялися.

Студенти до викладачки, а викладачка — до них. У повітрі висіла дрібна, інтригуюча пауза.

— Мої дорогі, передусім вітаю вас у групі з рівнем Сі. Якщо ви сюди потрапили, то знаєте, що це означає. Ми вдосконалюватимемо ваше знання польської мови до ідеального. Шановні, мушу вас попередити, я садистка! — промовила Анна Мазурек.

Аудиторією пронісся легкий смішок. На деяких обличчях зависло нерозуміння.

— Ні-ні, жодних фізичних тортур. Лишень розумові... Давайте відразу з вами домовимося. Я дуже люблю плідну роботу і щоби кожен почувався комфортно. Тому перше правило — правило одного. Якщо хтось говорить