Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

- Думаємо, які привітання говорити Сергію, - виплуталася я із ситуації.

Аби тільки спрацювало!

- Гаразд, - мати окинула нас недовірливим поглядом, але все ж таки зволила відійти вбік.

- Тепер треба реально думати, що говоритимемо, - звернулася я до Саші, дістаючи подарунок.

Той лише взяв у мене пакунок і пробурмотів:

- А що тут казати?  Банальне «З Днем Народження», а інше іменинник сам може домислити.

- Невже у вас немає традиції говорити побажання цього дня?  - Не повірила я.

Хлопець скривився:

– Є.  Дітям до шести років справді кажуть побажання, і ті від цього у захваті.  Але тато, здається, із цього віку вже вийшов.

Я зміряла Мирового вбивчим поглядом і голосно зацокала підборами, підходячи до майбутнього чоловіка моєї матері.  Алекс підвівся за мною, акуратно віддаючи подарунок мені назад.

- Сама подаруй, ти ж вибирала, - прошепотів він.

- Емм... - я трохи зам'ялася.  – Вітаємо.

Що ще можна побажати вампіру?  Теплої крові?  Вдалого полювання?  Терплячих і не вириваються з обіймів жертв?

Виручив мене, як не дивно, син іменинника.

- Усього найкращого, - так, неоригінально, зате не настало незручного мовчання, як це зазвичай буває.

- Дякую, - чоловік обійняв нас по черзі.

Тим часом за вікнами вже остаточно та безповоротно стемніло.  Батьки збиралися проводжати гостей, тож ми з Сашею поїхали додому одні на його машині.

Спустившись вниз (усі ті ж чотири довбані поверхи), я вичікувально зупинилася навпроти автомобіля Мирового.  Мій «братець» неквапливо підійшов і вимкнув сигналізацію.  Він що, знущається?  Обов'язково прикидатися черепахою, чи я у щось не в'їжджаю?

Ігноруватиму тебе, товаришу!  Вступлю як середньостатистична жінка, якій тупо захотілося покапризувати.

- Залазь, - Саша сів за кермо, нетерпляче окидаючи мене поглядом.

Не дочекаєшся!  Я тобі ще за той танець не помстилася!

Ігноруючи всі репліки «братця» (ну, їх і було всього дві: «залізай», коли треба було зайти в автомобіль, і «вилізай», коли ми доїхали до будинку), я спокійно сиділа на місці, розглядаючи пейзажі, що пропливали за вікном (  у мистецтві я нуль, так що вдома теж можна назвати краєвидами).

Мировий неквапливо вів машину, навіть не удостоюючи мене своєю увагою.  Боляче треба, товаришу!

Мить, коли ми приїдемо додому, уявлялася мені чимось незабутнім (знаєте, сидіти в одній машині з самозакоханим вампіром досить моторошно. Не вірите - спробуйте!).

Коли ми нарешті приїхали, я ледве приховуючи неймовірне задоволення і нетерпіння вилетіла з машини, залишаючи вампіра одного.  Не помічаючи "братця", кинулась на другий поверх і постаралася втекти з поля зору вампіра.

Але не тут було!

- Ксю, - зупинив мене голос Алекса, коли я відчиняла двері своєї кімнати.  - Стривай.

Я слухняно зупинилася, чекаючи продовження шоу, що почалося в ресторані (я маю на увазі той танець і нахабні рученята хлопця на моїй талії).  Після тої пригоди хлопець дивно мовчав (перервавшись лише на момент привітання його батька зі святом), намагаючись на мене не дивитись.

Але зараз дивився... та ще й як!

Я не помітила, як Саша підійшов до мене і міцно притис до себе.  Старішаєш, Ксюха, раніше твоя реакція була кращою... Стоп.  Яке «старієш»?  Мені лише вісімнадцять років, ще рано про це замислюватися!

Мабуть, Миров так на мене заворожливо діє, що я забуваю про всі відпрацьовані рефлекси.

З роздумів мене вивів, знов-таки, Алекс.

- Вибач, - швидко промовив він, відпускаючи мене.  - Не варто мені нічого тобі говорити.

Вампір розвернувся і швидким кроком спустився вниз сходами.

І що це зараз було?