Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Розділ 6

До світанку залишалося трохи більше години. На сході вже рожевіло, на протилежній частині неба зірки затягнулися серпанком, готуючись до денного відпочинку. Тим часом закінчилося витоптане стадом пасовище і почався ліс. Не різко — не стіною. Спершу пішли плями чагарників і молоді гаї, що ніби дітлахи на прогулянці відірвалися від дорослих і вибігли вперед, але навіть вони вже помітно заважали. Доводилося вибирати, з якого боку оминати перешкоду. Але й це ще пів біди. Гірше, яри та байраки. Де зовсім невеликі, наче якийсь велетень ногою тупнув, а подекуди тяглися звивистими зміями на багато сотень метрів. Начебто і не широкі, але й не перестрибнути. Не бездонні, але й не перелізеш швидко. А головне, не знаючи місцевості, — не зрозуміло, з якого боку ближче обійти.

Щоб даремно не блукати, Зориця пропонувала вийти на тракт, — він проходив трохи осторонь річки саме через такий рельєф берегової лінії, але я не погодився. Якщо, раптом, погоня, то там нас найшвидше і наженуть. А на рівному місці пішому від вершника не втекти.

Натомість вирішив спуститися в один із байраків. І там провести решту ночі. Дуже хотілося спати, якщо чесно.

Вируючий у крові адреналін, у міру віддалення від села, потихеньку вивітрився, і втома знову нагадала про себе.

Зориця не сперечалася. За якимись, лише їй відомими прикметами, забракувала два яри і, кивнувши власним думкам, почала спускатися в третій. Не знаю, як вона щось спромоглася розгледіти, але не помилилася. На дні яру було сухо, і росла м'яка, густа трава.

Не кажучи ні слова, я повалився в неї, повернувся на бік, підклавши під голову кулак, і зрозумів, що сну немає в жодному оці.

Гарний захисник. Тільки про себе думає. Дівчина, мабуть, не менше притомилася. Якщо не фізично, то морально. Це тобі море по коліно, а її спершу майже не зжерли, а потім, по суті, з хати вигнали. Ще й віддавши, як не потрібну річ, першому зустрічному чужинцю. Так старцям виносять з дому різне лахміття. Про це ти подумав, чурбан байдужий? Як їй зараз?

Ну що поробиш? Не звик я ще до ролі не те, що чоловіка, а навіть опікуна.

Чому чоловіка?

А тому, що перед тим, як вивести нас за ворота, Гліб Мирославович власноруч одягнув на мене і дочку медальйони у вигляді розрізаного навпіл листка. Такий собі парний оберіг. І тим самим перевів себе з розряду старости у тесті, а нас із Зорицею зробивши чоловіком та дружиною. Ось такий простенький і нехитрий обряд. Жодних тобі весільних суконь, ціною в п'ять зарплат, лімузинів, Мендельсонів та інших витрат на нікому не потрібний бенкет, єдина мета якого показати сусідам, що ми теж можемо і у нас не гірше, ніж у людей.

До речі, процедура розлучення, як на прощання шепнув мені Борей, теж зовсім нехитра. Треба лише повернути дружині свою частину медальйону. І все… Аста ла віста, бейбі…

Отже, у нас із Зорицею зараз перша шлюбна ніч. У романтичному стилі. Замість подружнього ложа — дно яру, а балдахін замінює зоряне небо.

«Наш килим квіткова галявина.

Наші стіни сосни велетні.

Наш дах — небо блакитне…»

Ось таке мені щастя привалило. До речі, де воно? І чим це так смачно пахне?

Розплющую очі, сідаю.

Щастя моє, себто — Зориця, часу не гаяла. Зібрала сушняк, встигла розвести невеличке, практично бездимне багаття і зараз смажила на ньому скибки м'яса, нанизавши їх на обстругані гілки. Саме запах від цього імпровізованого шашлику я й почув.

— Ще трохи, — побачивши, що я не сплю, наче вибачаючись, промовила дівчина. — Масний окіст. Краще добре прогріти. Щоб живіт не скрутило.

— Я такий голодний, що, здається, можу спокійно змію зжерти. Причому разом зі шкірою. І живіт мені за це тільки дякую скаже… — спробував я пожартувати, відчуваючи певну незручність.

Ні, ну реально, — здоровенний, двометровий жлоб валяється в траві, наче каліка, а тендітне дівчисько, замість того, щоб самому відпочити, готує йому пожерти. Ще й вибачається за затримку.

— Змій тут немає, — мабуть, не зрозуміла гумору Зориця. — Он, бач, змієголов росте? А там, де ця квітка коріння пустила, жодна гадина навіть поруч не проповзе. Дуже вже сік цієї рослини для зміїної шкіри неприємний.

— Не знав, — щиро відповів я.

— Тобі й не треба, — знизала плечима Зориця. — Травництво споконвіку жіноча справа. А у чоловіків свої таємні знання, військові. Або мисливські…

Дівчина дістала з торбинки невелику глиняну плошку, зрізала на неї ножем м'ясо, поклала зверху паляницю і подала мені.

— А ти? — здивувався я, бачачи, що порція одна.

— Чоловік має їсти м'ясо, щоб бути сильним. Мій чоловік великий — значить, і м'яса йому треба їсти багато. А жінці воно зайве, тільки боки салом обростають, — усміхнулася дівчина, виймаючи з торбинки голівку сиру та відрізаючи від неї невелику скибочку. — Ти ж не хочеш, щоб я перетворилася на товсту бабищу?

— Ні… цього я точно не хочу… — довелося погодитись з таким доказом. Потім спитав: — Скажи, а тобі не страшно? Залишити батьківський дім і йти невідомо куди, та ще й з людиною, яку, по суті, вдруге в житті бачиш?

— Ти погано рахуєш, — усміхнулася дівчина. — Перший був, коли ти мені цебра нести допоміг. Другий — коли я до тебе на сінник прибігла. Третій — коли ти свататися прийшов. Тож зараз уже четвертий… І йду я не невідомо з ким, а зі своїм чоловіком, даним мені волею Сестер і з благословення батька. А щодо вибору шляху, то кожна дружина повинна йти за своїм чоловіком, як нитка за голкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍