Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Ти справді так думаєш? — здивувався я, бо весь мій попередній життєвий досвід буквально волав про жіночу рівноправність, якою вони дуже вміло користувалися. Завжди точно вибираючи, коли варто ним козирнути, зажадати і вчинити по-своєму, а коли нагадати про те, що жінка істота слабка, тендітна і має цілу купу пільг і привілеїв.

— А хіба може бути інакше? — Здивувалася Зориця. — Такий порядок з давніх-давен заведений... самими Сестрами, і на ньому весь світ тримається. А ті, хто насмілюється думати чи жити інакше, — дурні. Гірше за безмозких тварюк, що приходять до нас крізь проломи з Іномир'я.

— До речі… — схопився я за нагоду змінити тему. — Ти знаєш, що я родом здалеку. І зовсім нічого не знаю про ваші краї. Може, розкажеш?

— Добре. А про що?

— Та про все… Від того, як називається ваше королівство, і до звичаїв, за якими ви живете. Про проломи, про тварюк, про Іномир'я... Загалом, вважай, що я взагалі нічого не знаю. Неначе тільки вчора народився.

Взагалі, трохи ризикував. Не може доросла людина нічого не знати про світ, у якому живе. Навіть якщо прийшов здалеку. Бо ключове слово тут «прийшов». Пересуваючись зі швидкістю купецького обозу, де я нібито працював охоронцем, є час і на спілкування. Адже повзли ми трохи більше двадцяти п'яти кілометрів на день. Та й на ночівлю не в пустелі зупинялися. До того ж, купець не наосліп брів, мав знати, куди прямує. Або хоча б провідника найняти. З місцевих мешканців. І як тут язика не почухати, якщо цілими тижнями більше нічим зайнятися? Мимоволі про все розпитаєш і про кожну дрібницю дізнаєшся. Особливо, про речі таємничі, незрозумілі і хвилюючі уяву.

На щастя, Зориця над нічим подібним навіть не замислювалася. Попросив чоловік розповісти, отже, треба виконувати.

А чоловік, тобто я, власне, і затіяв все це з єдиною метою: відволікти дівчину від інших думок. Особливо про шлюб. Ну, не готовий я поки що до тісніших подружніх стосунків. А тим часом все до того йшло. Не вчора народився, знаю, чим закінчується романтична вечеря, при світлі зірок та багаття.

Не в тому сенсі, що проти чи не впевнений, що зможу... Навпаки. Як я вже згадував, дівчина навіть дуже нічого, симпатична, апетитна. Але не зараз. Нехай хоч трохи часу мине.

До ранку рукою подати. Потім буде день, повний інших турбот... Трохи звикнемо один до одного і, як би це не звучало смішно: краще познайомимося. Ось тоді і... Я і у своєму первісному світі, де секс вже давно навіть не привід для знайомства, пікап не любив. Вважаючи, що почуття важливіші.

Тим часом Зориця, беручи мою мовчазну зосередженість, за уважність, старанно переказувала все, що пам'ятала.

Звичайно ж, зовсім юна дівчина, яка ніколи в житті не була далі громадських пасовищ або довколишнього лісу, багато й сама не знала. Але, дещо з її сумбурної розповіді я вичленити зміг.

Князівство, у якому ми знаходилися, називалося Білі Роси і було частиною королівства Рось. Великої, до речі, держави. Цілих дев'ять міст, з них два припортові. Щоправда, на річці, але за словами дівчини, та річка не пара місцевій. Батько розповідав, що протилежний берег можна лише за дуже гарної погоди побачити. І «човни» ними плавають величезні, більше, ніж п'ять комор разом.

Невеликих містечок, а також сіл та хуторів — у рази більше. До того ж, були ще три монастирі та скит. Святих Сестер, таких самих братів і Святого Духа. Якщо щодо мешканців двох перших питань не виникало, то хтось проживає в третій обителі залишилося загадкою. Але перебивати Зорицю я не став.

У скит приймали всіх без винятку. Якщо зміг знайти та дістатися живим. Оскільки він розташовувався далеко на півночі, в горах. У місцях, що ще називають Чорноліссям. Де водяться не тільки дикі звірі, а й різна погань. Тому Скит не стільки духовна обитель, як військовий форпост. І ченці його знищенню усієї цієї капості присвячують часу набагато більше, ніж молитвам. Ну, а воїнам, які щодня ризикують життям, Святим Синодом дано послаблення не тільки в питві та їжі, а й в інших життєвих справах. Тому жінок, особливо молодих, ченці впускають за стіни охоче. А то й самі привозять... З тих, хто вцілів після нападу тварюк на якийсь далекий хутір чи село.

Далі на південний схід — за річкою Благодатною, пустка. Дике Поле.

Колись давно там було велике, як би не більше Білих Рос, — багате, квітуче королівство. Але вже понад сто років, як воно впало під натиском орд степовиків. Які всіх мешканців вивезли в рабство, а міста та села спалили.

Білі Роси тоді від подібної долі врятувала річка. Через яку степовики не змогли переправитися. З того часу і звуть річку — Благодатною. Степняки раз на три-чотири роки, зазвичай пізньої весни, показуються на протилежному березі Благодатної, тиждень-два палять багаття, а потім знову повертаються у Степ.

На заході — землі ордену Мечоносців. Орден той хоч і духовний, але заправляють у ньому не священики, а лицарі. Які поклоняються не Сестрам, а Єдиному Богові. Чиє втілення — обличчя на руків’ї меча. Лицарі сусіди неспокійні. Весь час намагаються відхопити у королівства та князівства шмат землі. Начебто, бажаючи принести заблукалим душам світло істинної віри. Але надто дивно… Оскільки після їх набігів, як правило, в селах жодної живої душі не залишається. З собою забирають лише молодих дівок та дітлахів не старше десяти років.

Щоправда, нападають не часто. У князя добра дружина. І швидка на підйом. Тож останні три роки на прикордонні тиша. Щоправда, Батько з Бореєм, якось балакали, що це не до добра — мовляв, бути великій бійці. Але це вже не жіночого розуму справа.