Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

«Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», — мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» — «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», — усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.

«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»

«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»...»

«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» — запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі... З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи...»

«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці...» — спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», — і затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» — запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цікаво... На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, ні».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», — промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.

Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55] навряд чи варто. В його домі чимало своїх дітей, з якими він має багато клопоту, тож їй з її непевним становищем буде важко до них пристосуватися і вибитися в люди. Я ж маю мало дітей і можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам їй таке виховання, що через неї втратять спокій всі столичні гульвіси», — сказав Ґендзі на превелику радість Укон.

«Я зроблю все, як ви кажете. А міністрові Двору ніхто, крім вас, не зможе розповісти таємниці. І якщо на пам’ять про матір, що передчасно покинула цей світ, ви потурбуєтеся про майбутнє її дочки, то частково зменшите свою провину...» — сказала Укон.

«Невже ви мене в чомусь звинувачуєте? — насилу всміхнувся Ґендзі, й на його очах блиснули сльози. — Усі ці роки я постійно думав про те, як, на жаль, раптово обірвалася зустріч з нею. Серед жінок у садибі на Шостій лінії немає жодної, яка вабила б мене так само, як ваша пані. Всі вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моїй вірності, крім неї, що, передчасно покинувши цей світ, тільки вас залишила мені на пам’ять. Про неї я не забуваю ні на мить, тож якщо приведете сюди її дочку, буду щасливий, що сповнилося моє заповітне бажання...» І Ґендзі написав дівчині листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустріч з Ханацірусато, він побоювався, що й цього разу його чекає жорстоке розчарування, бо роки, які вона провела в глушині, напевне, залишили слід на її вихованні та зовнішності. А тому насамперед він захотів побачити, яку відповідь вона дасть. Його лист був, як і годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкінці:

«Ось що я хотів би Вам сказати...

Якщо не знаєте,

Спитайте, щоб дізнатися,

Що квіти мікурі[56]

У гирлі річки Місіма

Мають коріння міцне й довге[57]».

З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночці все, що сказав Ґендзі. Крім листа, вона привезла подарунки — вбрання для дівчини та її служниць. Очевидно, він розповів про все Мурасакі, яка допомогла йому порадами, що і якого крою та забарвлення вибрати з Високого імператорського гардеробу, чим, звісно, вельми вразила годувальницю та її провінційних супутниць.

«Я була б набагато щасливіша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов від рідного батька, а так навіть не уявляю собі, як переїду в дім зовсім чужої людини», — сказала засмучена дівчина, але Укон, разом з іншими жінками, переконала її погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переїде в дім Ґендзі, то займе там гідне місце, і тоді її батько, напевне, дізнається про неї. Адже батьків з дітьми пов’язує нерозривний зв’язок. «Ось Укон, приміром, особа зовсім незначна, а хіба будди і боги не почули її молитов і не допомогли зустрітися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмінно трапиться сприятлива нагода і тоді... — умовляли дівчину служниці й передусім наполягали, щоб та написала відповідь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого міністра своїм листом жалюгідною провінціалкою, але нарешті на поданому їй пропахченому китайському папері написала:

«О, навіщо квітці мікурі

Такій нещасній,

Доля судила

Своє коріння пустити

В цьому непевному світі?..»

Її ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками відзначався благородство, яке справляло приємне враження, а тому Ґендзі відразу заспокоївся.

Тепер він задумався над тим, куди поселити панну. У південній частині будинку, де жила Мурасакі, не залишилося жодного вільного флігеля. Там завжди панувало пожвавлення і юрмилися люди. Придатнішими здавалися покої Імператриці-дружини, де зазвичай було тихо і спокійно, але там дівчину могли сприйняти як одну із служниць. Врешті-решт Ґендзі вирішив, заздалегідь перенісши збірку книжок в інше місце, поселити її в західному флігелі північно-східної частини будинку, де жила добродушна і привітна Ханацірусато, з якою, на його думку, дівчина легко порозуміється.

Тоді ж Ґендзі вперше розповів дружині ту давню історію, а вона не забула дорікнути йому, що так довго не відкривав їй цієї таємниці. «Годі вам ображатися! Не думаю, щоб хтось інший з власної волі відкрився б, навіть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нічого не приховую, тільки свідчить про моє особливе ставлення до вас... — сказав він і тяжко зітхнув, певно, згадавши покійну Юґао. — Перед моїми очима пройшло чимало жіночих доль, та й на власному досвіді я переконався, що всі вони, навіть ті, хто не має особливо глибоких почуттів до чоловіка, схильні ревнувати. І хоча я намагався стримувати свій запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жінками, серед яких покійна займала в моєму серці особливе місце і, якби вона жила, я дбав би про неї так само, як про пані з Північних