Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 9

 Зранку настрій у мене чудовий, як і самопочуття. Попри зіпсований вчорашній вечір. Сьогодні треба йти на навчання. І їхати мені доведеться з Монастирським-молодшим. Оскільки я сама погодилася. Але в мене завжди є варіант з автобусом.

Одягаю джинси світлого кольору, з високою посадкою, маленький білий топик, а зверху теплий, світло-рожевий бомбер із капюшоном. Взуваю теплі черевики з білим хутром, на шнурівці. Волосся заплітаю у вільну косу.

Виходжу з кімнати та стикаюся в коридорі з Романом. Хлопець проводить по мені поглядом і гримає дверима своєї кімнати.

— Доброго ранку, — стараюся бути люб'язною і поводитися спокійно.

— Доброго, — тихо шипить хлопець і проходить повз.

Не з тієї ноги встав, чи що? Хоча яка мені різниця. Видихаю, усміхаючись, і йду до сходів. Спускаюся вниз і сідаю за стіл, вітаючись з рідними.

— Ясенько, ти маєш чудовий вигляд, — звертається до мене дядько Андрій.

— Дякую, — відповідаю, зашарівшись.

— Угу. Наче на побачення збиралася, — бурчить під ніс Роман.

Зиркаю на нього з-під лоба, але тримаю себе в руках. Допиваю каву з молоком, кусаючи ще раз смачний тост з малиновим джемом, і підводжусь з місця. Одразу за мною підводиться й Роман.

— Чекаю на вулиці, — тихо вимовляє він, махаючи на прощання рукою та йде до дверей.

— До вечора, — усміхаюся мамі з дядьком Андрієм та покидаю кімнату.

Одягаю пуховик, спостерігаючи, як до мене наближається мама.

— Донечко, ми не хотіли говорити біля Романа. Йому потім Андрій повідомить, а тобі я вирішила сказати зараз.

— Щось сталося? — бачу, як нервує жінка.

— У неділю ми з Андрієм одружимося, — вона говорить так обережно. Наче боїться моєї реакції.

— Я рада за вас, — обіймаю жінку та легко цілую в щічку.

— Я переживала, — тихо вимовляє мама.

— Мамочко, я люблю тебе, і дядько Андрій супер. А головне, щоб тобі з ним було добре. Але ось Роман...

— З ним Андрій сам поговорить. Ти не кажи йому нічого, — мама подає мені рюкзак.

Цілую її в щічку та виходжу на вулицю. Повільно спускаюся сходинками, як прямо переді мною різко гальмує кросовер Романа. Хлопець опускає вікно і зазирає в мої очі.

— Скільки мені чекати? — тихо говорить він.

Не відповідаю. Обходжу автомобіль і сідаю в салон. Рюкзак кладу на коліна та розстібаю пуховик.

— Що це з тобою? — дивиться на мене Роман.

— Що? Нічого, — відповідаю спокійно.

Сама не розумію, що мене так радує. Можливо, щаслива подія, про яку повідомила мама? Та навіть дурнуватий вираз обличчя хлопця не псує настрою.

— Радіє вона… — шепоче собі під ніс Монастирський і рушає з місця.

Їдемо ми швидко. У салоні голосно грає музика, а Роман весь час зиркає на мене косо. Та дивитись на нього у відповідь немає ніякого бажання. Хоч настрій собі не псуватиму.

Розвертаюся до вікна та дивлюсь на машини, що проїжджають.

Ми під'їжджаємо до університету, і я чекаю, що перед в'їздом на територію навчального закладу хлопець зупиниться та висадить мене. Але він заїжджає у ворота.

— Ти чому не зупинився? — питаю, спостерігаючи, як ми повільно наближаємося до стоянки за будівлею.

— Я батькові сказав, що доставлю тебе до місця, — паркується Роман.

Бачу, як до нас прямує Павло, усміхаючись своєю шикарною усмішкою. Навіть подих перехоплює від вигляду хлопця.

Темні джинси, теплий сірий светр, зимова куртка червоного кольору. Розкуйовджене світле волосся падає на високий лоб. Він мене не бачить через затоновані вікна. І це дуже добре.

Прикладаю холодну долоню до щоки та застібаю блискітку на куртці. Здається, я вся розчервонілася.

— Не виходь з машини, — гарчить Роман, і я згадую про присутність хлопця поряд, переводячи на нього погляд.

— Я б і сама не вийшла. Їхати з тобою зовсім не приносить задоволення.

— Будеш погано поводитися, скажу твоєму кавалеру, що ми разом живемо, — Роман різко нависає наді мною, втискаючи в сидіння.

— Будь чемною, — він говорить по складах, дивлячись на мої губи. А потім швидко виходить з автомобіля.

Повільно втягую повітря ротом і спостерігаю, як хлопець обходить машину, вітається зі своїм другом і з усмішкою штовхає того до універу. Прикриваю очі, сповзаючи по спинці. Таке дивне відчуття всередині. Страх і... Ще щось.

Ні. Все. Я не буду боятися.

Роздивляюся стоянку поблизу, розумію що нікого нема, і швидко виходжу на вулицю. А потім йду до будівлі.

***

Остання пара. І знову це дивне тремтіння всередині. З шумом видихаю та закриваю конспект.

— Ти чого сьогодні така? — питає Оля, відкидаючись на спинку стільця.

— Яка? — дивлюся на подругу.

— Дивна якась. Знову Монастирський постарався? — щулиться дівчина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍