Ема Ноель - Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель

Глава 13

— Ви не могли б трохи зачекати тут? — прошу чоловіка, розраховуючись із ним готівкою. Доводиться вишкребти практично все. Дурна, чому я не мала звички знімати гроші про запас?

— Поки не отримаю нове замовлення. Довше не зможу, — відповідає він.

— Добре, — погоджуюсь, не маючи іншого вибору.

Виходжу з машини, повільно йду в бік будівлі, роззираючись навкруги. Жодної живої душі довкола. Не розумію, як тут могла опинитися Яся? Стискаю в руці телефон і мало не підстрибую з переляку, коли він починає вібрувати в руці, а за мить лунає гучна мелодія.

Свят…

Одразу відповідаю на дзвінок, радію нестямно, що він мені зателефонував, і вже впевненіше йду в бік будівлі.

— Ти де? Що сталося? — без передмов запитує, певне, прочитавши моє повідомлення.

— Я… не знаю, де я, — знову розгублено оглядаюся навкруги. — Мені подруга написала, що їй потрібна допомога. Скинула локацію, а тут якесь будівництво покинуте. Я нічого не розумію, — хмурюсь, уже швидше до себе звертаючись, ніж до Свята.

Кілька секунд в слухавці панує тиша, я вже думаю, що Свят перервав дзвінок, з’ясувавши, що хотів. Як зненацька він мало не гаркає в телефон:

— Перешли мені адресу, негайно! І їдь звідти. 

— Зараз, — розгублено відповідаю і скидаю Святу локацію. Від його тону зовсім страшно стає, та я все одно кажу: — Але я не можу поїхати, Святе. Яся б мені просто так не писала. Отже, щось сталося.

Завмираю перед входом до будівлі, яка і є місцем призначення, і озираюся, почувши гул двигуна позаду. Таксист поїхав. Ну ось, тепер я точно не зможу просто зараз поїхати. Та я б і так не змогла, бо на дорогу назад грошей я не маю. Принаймні не на таксі. Ну і ганебно втекти, незрозуміло чого злякавшись, якщо подруга потребує допомоги, мені сумління не дозволить. Ну що мені станеться?

— Ти там хоч із кимось чи сама помчала? — запитує вже спокійніше.

— Сама…

— Злато, чорт! 

Його занепокоєння передається й мені, вганяючи у все більш тривожний стан.

— Не кричи на мене, будь ласка. Ти мене лякаєш. І таксист уже поїхав. Я подивлюся, що там, і…

— Я вже їду, — перебиває мене. — Не йди нікуди, залишайся на видному місці. І не вимикай зв’язок.

— Добре, — буркаю в слухавку. 

Чому він так нервує? Мене трохи дивує його поведінка. Невже настільки хвилюється?

Почувши кроки за мить, злякано озираюся. До мене швидко йде якийсь чоловік.

— Дівчино, тут не можна перебувати, — каже, наближаючись. Я видихаю, зрозумівши, що це всього лише охоронець. Чудово! Ось він мені й допоможе.

— Вибачте, я не знала, — відповідаю, відірвавши телефон від вуха й ховаючи його до кишені. Чоловік, що підійшов, має дуже незадоволений вигляд, але я усміхаюся злегка, щоб згладити гострі кути, і продовжую: — Можливо, ви мені допоможете? З моєю подругою щось сталося й вона попросила приїхати, а навігатор привів сюди, — киваю в бік будівлі. — Може, ви дозволите мені увійти туди й перевірити, чи вона випадково не заблукала?

Чоловік у відповідь здивовано скидає брови. Ну так, звучить, звісно, не дуже. Але вигадувати що-небудь правдоподібніше не бачу сенсу.

— Ага, подруга, — зі смішком киває. — І часто твоя подруга блукає будівництвами? — хмикає. Я тільки рота відкриваю, а що сказати — не знаю. Але й не доводиться, коли чую за мить: — Гаразд, іди. Тільки ти мене не бачила і я тебе теж. І не гепнись там де-небудь, щоб ще й тебе не довелося шукати. Все одно ж пролізеш, навіть якщо забороню, — нарікає й, махнувши рукою, відвертається та йде геть, продовжуючи бурчати собі під ніс. — Ці сталкери, спасу від них нема, все пригоди на свої дупи шукають. І презервативи там не розкидайте! — кричить навздогін, від чого я мало не давлюся повітрям.

Дивний він. Але, головне, що дозволив увійти. Задоволена зговірливістю охоронця, проходжу до будівлі, прикриваю двері, збиті зі старих дощок, які жахливо скриплять. Вікна теж переважно забиті дошками, тому розгледіти щось дуже складно. Відійшовши на кілька кроків, згадую про телефон. Треба увімкнути ліхтарик, бо точно лоба розіб’ю. 

Та варто потягнутися до кишені й дістати телефон, як він явно не сам собою вислизає з моєї руки, а на обличчя лягає велика долоня, перекривши доступ до кисню. Я виявляюся притиснутою до чийогось тіла, краєм ока бачу, як мій телефон летить кудись убік і з гуркотом падає. І хоч я сіпаюся щосили, від паніки нічого не розуміючи й дуже сподіваючись, що це який дурний розіграш, але мене міцно тримають. Не відразу розумію, що не просто тримають, а ще й в процесі моєї відчайдушної боротьби штовхають кудись. Від браку кисню в голові починає паморочитися, сили залишають мене, лише страх спонукає ще боротися. 

За кілька нескінченно довгих миттєвостей, які розтягнулися, здається, в цілу вічність, долоня з мого обличчя зникає. Та не встигаю я набрати в легені повітря, щоб закричати про допомогу, як мене відпускають, і зараз же із силою штовхають у спину. Я лечу сторчма вниз, за щось боляче чіпляюсь плечем, але падаю далі, а з грудей зривається хрип замість крику. За долі секунди польоту встигаю попрощатися з життям, перш ніж моє падіння раптово завершується.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно