Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Язик у людини малий, а скільки життів він зламав.

Омар Хайям

Сергій. 2017 рік

Ще ніколи азартні ігри не приводили людей до виграшу без втрат. А більшість позбулись усього, аж до копійки разом зі штанами, у яких та лежала. А що ж може статися із людиною, яка спробувала гратись життям невловимого злодюги? Покидьок зміг вкрасти у Сергія не лише його авторитет і підвищення, він забрав найцінніше, що у нього є – Іванку.

Вранці йшов на зустріч з тріумфом і величчю. У нього купа підлеглих, рідний дядько займає вищу посаду, вдома чекає наречена, а завдяки хитрості і розуму – назріває підвищення. Майор Лисенко! Звучить. Так і переливались різнобарвними фарбами перед очима картинки майбутніх подій. Як до нього прийде впевнений Русий, подивиться вміст мішків, де замість золота – непотріб, і перелякано очі підніме, а він вже чекатиме з направленим дулом поміж очей противника. І байдуже, що це заборонений маневр, хочеться притиснути його остаточно, щоб трусився од страху. До сьогодні йому самому доводилось жити у страху, щоб раптом не проколотись і не потрапити під лють лиходіїв. Залізав у клітку до звірів у надії вийти цілим, і виходив, щоразу.

Два роки. Довгі два роки постійного шифрування, підставної біографії, намагання взяти хоч якісь докази проти розумного злочинця. Тільки доказів не було, обличчя той не показував, на руках мав рукавиці, щоб відбитків не залишати, його люди покірні, мов раби. Товар Сергій отримував із верхів, і навмисне не розповідав, де його брав, думав, ті хоч так розколяться, спробують вивідати в нього і про свої методи розкажуть. Тільки марною виявилась і ця спроба, бо вивідати не вдалось нічого. Може, замало ризикував? Тільки про який ризик мова, коли сама справа вже за межами розумного. Тепер їх вирішили взяти безпосередньо на місці злочину, щоб із доказами і затриманням. Як би там не було, а у довіру Сергій зайшов. Та й Русий пообіцяв йому винагороду за велику партію коштовностей. Сьогодні все закінчиться, просто тут і зараз.

Русий підійшов впевнено і зверхньо, як і завжди. Сергія його поведінка змушувала божеволіти від злості, не любив він таких людей, бо сам намагався отримати схожий статус, і ніяк до нього не дотягувався. Коли заглянув ув очі ворога, по тілу прокотилась хвиля страху. А коли той прийняв виклик, його погляд запалав за одним клацанням пальців, у них горів пекельний вогонь. Не загляне Русий у його мішки, бо пронюхав підставу і зрозумів усе. Розмова потрібна не зафіксується на жучках, і брати його не буде за що. Та Сергій не відпустить так просто, все одно затримає і змусить заговорити. У кімнаті для допиту і не такі розколювались. А йому вже до скреготу зубів набридло вдавати когось і принижуватись перед злочинцями. Тепер настала його черга, все поміняється місцями.

- Ти не виграв! Дарма стільки часу витратив. Я міг би тебе вбити за зраду, але це буде надто просто. Живи і вважай себе лузером у власній грі.

- Ти затриманий за контрабанду у великих розмірах. Втікати не намагайся, будівлю оточено!

Русий нахабно розсміявся, голосно і звучно. Показав із видимим задоволенням власну приналежність. Наче почув похвалу, а не пожиттєвий вирок для кидання за ґрати. Що за незрозуміла реакція?

- Оточено, твоя правда. Поглянь на свої груди.

Очі самі опустились вниз, а коли помітив червону цятку на грудях, все життя промайнуло перед очима. Вони оточили вже оточену будівлю? Здогадались і навмисне їх сюди загнали, щоб поглумитись і піти з гордо піднятими головами. Хіба ж таке можливо, щоб ось так все провернути? Ні, неможливо, але чомусь відбувається.

- Один жест моєї руки коштуватиме тобі життя!

Русий повернувся спиною і навіть не став слухати відповідь, показав, що його слово останнє. Тільки у Сергія своя правда і свій сценарій на сьогоднішній день. Не знадобилось багато зусиль прикладати, щоб зіскочити з мушки – заховався за будівлю і цятка зникла, не так то вже їх і оточили. За замах на поліцейського при виконанні службових обов’язків можна брати негідника. З тріумфом зупинив ворога, вміло прицілившись у ногу, хай покорчиться від болю. Сергій бачив, як зловмисники підхопили Русого і, ризикуючи власними життями, потягли його у закинуту будівлю. Вірні, мов собаки, хто б його так поважав? Хто розпочав стрілянину – важко було розібрати, та й одного пострілу вистачило, щоб підняти кінець світу. Він наказав своїм хлопцям зупинитись і друга сторона теж затихла. Затримання затягнулось і пішло геть не в те русло. Одна справа – прострелена нога під час втечі, а вже зовсім інша – розгромлена вщент будівля, хай і така закинута. Взяв гучномовець і заявив упевненим голосом:

- Здавайтесь, вас оточено! Негайно покинути приміщення, інакше будівля буде обстріляною!

Всі причаїлись і прислухались до мертвої тиші. Сергій вже уявляв, як через мить вони вийдуть із піднятими вверх руками і розчаровано опущеними головами. Більше виходу не лишилось, лише здаватись, бо вмирати ніхто не захоче, ще й такою ганебною смертю.

- Тут є люди, сторонні. Ми зараз візьмемо заручника з натовпу і спокійно зникнемо. В протилежному випадку вони постраждають.

Такий же впевнений і гордий голос прозвучав у відповідь Сергієві. Тобто сторонні? Звідки їм узятись у закинутій будівлі, де вже і щури не водились років зо двадцять, бо все перегрижено до міліметра? Думав, бомжів схопили або блефують. Коли помітив свою Іванку, всю закривавлену, заплакану і босу, ледь не помер від болю, який різко пронизав його серце. У голові одразу прозвучали її слова: «Я завтра поїду у коледж зі студентами допомогти. Василь Степанович щось вигадав незвичне, щоб їх до навчання заохотити...»

«Вигадав незвичне»... Він привіз їх у закинуту лікарню і зараз там всередині є поранені… діти. Як би це не було жорстоко чи цинічно, про інших потерпілих Сергієві важко було думати. Його хвилювала вона – наречена у руках злочинців. Він же не може зараз і поворухнутись, не те, щоб зупинити їх. Коли підняла свої небесні очі, переповнені болем і страхом, не витримав: