Олекса Мун (Alexa Moon) - Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)

8

Арон

У її квартирі світиться світло. Бачу, як жіночий дрібний силует бродить туди-сюди. Нервує, напевно. Бачила що пригнав її тачку і чекає, коли ж я все-таки піднімуся до неї?

А я не поспішаю. Навмисно зволікаю докурюючи цигарку. Головне, не прогаяти момент, тому що вона може вирішити сама спуститися за ключами, навіть лякаючись цієї зливи, яка ніяк не припиняється з самого ранку.

Лера знову виглядає у вікно. Я бачу на ній якісь шовкові ганчірки схожі на піжаму. Спати зібралася? А ось я не хочу. В мені кипить безліч емоцій і всі вони не зовсім хороші.

Передбачливо перед зустріччю з відьмою я заскочив до «Білої троянди» зняти напругу, але здається, це не допомогло. Побачивши її в цих шовкових ганчірках, напруга з новою силою вдарила в пах. Чому вона так діє на мене?

Банальне "не можна"? Заборонений плід солодкий? Так може трахнути її й мене перестане так крити?

Відчиняю двері її білого седана і виходжу під зливу. За хвилину, поки йду до під'їзду, стаю мокрим. Практично наскрізь. Заводжусь ще сильніше.

Міг би зараз знаходитись десь у барі та насолоджуватися тим, як алкоголь перетворює кров на отруту, то ноги притягли мене саме сюди.

Зайшовши до під'їзду, обираю сходинки. Може фізичне навантаження зменшить мій запал? Чорта з два. Коли я нарешті добігаю до восьмого поверху, відчуваю — це не допомагає.

Більше не маю сили терпіти. Голосно стукаю у двері. Лера відкриває відразу ж, ніби чекає.

Чекає на мене… — іронічно посміхаюся власному ідіотизму. Вона не на мене чекала. Вона на свої довбані ключі чекала.

На підтвердження моїх думок, Валерія простягає долоню вперед і тихо вимовляє:

— Ключі, будь ласка.

Сучка! У квартиру не впускає! Нічого. Я зайду без запрошення.

Наразі її шовкові ганчірки прикриті не менш симпатичним халатом. Але це не заважає гострим соскам дряпати ніжну тканину та відновитися навіть через стільки шарів. Темне волосся зібране у високий хвіст, відкриваючи вид на вигин шиї, на гострі ключиці. Я бачу, як швидко пульсує її вена під шкірою.

Вона нервує? А на вигляд не скажеш. Застигла на порозі, як статуя. Божественно гарна статуя. Можливо, вся проблема в часі доби? Чомусь вночі мені особливо сильно хочеться дізнатися, що вона приховує під своїм одягом?

— Арон! — вимовляє з натиском моє ім'я і я ніби прокидаюся. Роблю глибокий вдих. У ніс несподівано б'є запах кави. Чіпляюсь за це.

Відсуваючи жінку убік, безцеремонно вдираюсь у її особистий простір. Зачиняю за собою двері.

— Віддячиш кавою? — знімаю з себе мокру куртку та вішаю ту на гачок.

— Як це віддячиш? — бачу, що їй не подобається ця витівка. Непомітно Лера щільніше затягує вузол на халаті. — То була твоя ідея залишити там мою машину. Так що…

Роблю крок у її бік, а вона відразу відскакує від мене. Усміхаюся. Пограємось?

— Я чекаю на каву, Леро! — звучить як наказ, але хрип в голосі видає мене з тельбухами.

Здається, вона теж почула завуальоване «Я залишуся тут на всю ніч, якщо ти не приготуєш цю довбану каву!».

Невдоволено пирхнувши, вона розвертається та знає за стіною, де розташовується її величезна кухня поєднана із зоною відпочинку. Не втримуюсь. Оцінюю її вигляд ззаду і задовільно посміхаюся. Те, що потрібно, попри те, що дрібна.

Блядь, я не піду звідси, доки не отримаю свого! Поки що не отримаю її!

Я з особливим збоченим задоволенням уважно стежу за роздратованими рухами Валерії. Як вона голосно стукає чашками, як вона хлюпає в них з турки гарячу каву. Як шипить і тихо лається, коли кілька крапель опалюють її зап'ястя. Як знову намагається затягнути свій бісів пояс на халаті. Вона зовсім не розуміє, що це для мене зовсім не перешкода? Мені вистачить секунди, щоб розірвати його на дрібні шматочки.

З кожною хвилиною прибуваючи тут, я заводжуся все сильніше. І це не тільки через хтиве бажання трахнути її біля цієї стільниці, поки вона нам розливає каву. В мені прокидається щось темне. Щось погане. Щось ненормальне. Я починаю побоюватися цих почуттів. Тому що вони затьмарюють розум та штовхають на жахливі вчинки. Боюся, моя сила виявиться перевагою проти Лери. Боюся, що це мені сподобається.

Коли її слизький халат сповзає з плеча, мене пробиває струмом.

— Цукор? — крізь зуби цікавиться Лера, так і не зрозумівши, що я вже опинився за її спиною.

— Ні, — гарчу їй у потилицю і бачу, як з її пальців випадає ложка, дзвінко ударяючись об поверхню стільниці.

Мої руки опускаються на тендітні плечі й повільно спускають з них халат.

Здурніти! Її шкіра така м'яка і бархатиста навпомацки... В мені прокидається дике бажання залишити на ній сліди.

— Відійди від мене! — гарчить Лера крізь зуби, глибоко дихаючи. Пальцями стискає стільницю та притискається до неї сподіваючись таким чином збільшити відстань між нами.

— Не можу відійти.

І це найчистіша правда. Кришталева, я сказав би… Я приріс до цього місця і не можу зрушити з нього. Вона як магніт – притягує до себе.

Мені стає мало цих дитсадкових дотиків. Я хочу більшого. Я хочу її! Прямо зараз. Цієї хвилини. І начхати на наслідки.

Лера шумно вдихає напевно, щоб озвучити черговий протест, але я тут же змушую її замовкнути:

— Мовчи!

Неслухняні руки лягають на ідеальний згин талії, і я штовхаю її на себе. Хочу, щоб вона відчула настільки сильно, я дурію від її близькості.

А вона? Як і раніше, випускає свої голки? Пора б їх обламати.

Хапаю її за волосся і розвертаю обличчя в бік. Втискаюся, ні вгризаюся, в м'які губи отримуючи здавлене мукання у відповідь. Ні, не цього я хотів.

Що я роблю? Що вона робить зі мною? Якого біса вона взагалі з'явилася на моєму шляху? Щоб звести з розуму? Тоді це у неї добре виходить. Я збожеволів.

Розв'язую вузол пояса, і халат зісковзує до наших ніг. Я, нарешті, майже отримав доступ до бажаного. До її тіла.

Потрібно закрити цей клятий гельштат, а далі у нас різні шляхи. Звучить егоїстично? Але мені начхати. Мені завжди було начхати на чужі потреби чи бажання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍