Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 8

Тикаючи списом в усю зустрічну тару, що незмінно розсипалася на порох, я рушив далі. Швидше для порядку, ніж із надією. І навіть здивувався, коли в рештках передостанньої скриньки щось дзвякнуло, зачеплене вістрям. Розворушив купу тліну чоботом і побачив кілька досить великих плоских кругляків. Як медалі. І такої ж товщини. Не полінувався підняти.

Я не нумізмат, у монетах мало тямлю. Зрозуміти за викарбуваними профілями в коронах, що саме тримаю в руці, не беруся. Може, гроші, а може, нагороди? Але, судячи з ваги, вони зроблені або із золота, або зі свинцю. У всякому разі, лише п'ять кругляків досить відчутно відтягували руку. Сумарно грамів двісті, якщо не більше.

Приємний сюрприз. Сунув знахідку в кишеньку на поясі і далі рушив уже з куди більшим ентузіазмом.

Добра справа, порятунок товариша та інші подвиги — це святе. Але якщо при цьому, ще й нагорода перепадає — святість не зменшиться, а задоволення помітно зростає.

Штурхаючи ящики та барила, на жаль порожні, я вже без особливої ​​обережності вилетів за черговий поворот. І завмер, як на стіну наскочив. Бо побачив амазонку. В обіймах якогось несусвітнього... чудовиська. Найбільше схожого на величезного сухопутного восьминога.

Чотирма щупальцями воно утримувало в розкоряку руки та ноги Леонідії. П'ятим — затискало дівчині рота. А рештою — діловито стягувало з неї зброю та інший одяг. Навряд чи для сексуального задоволення. Якби у чудовиська така потреба і бажання були — ні бронеліфчик, ні спідничка набрана зі стрічок не стали б на заваді. Швидше за все, воно діяло так само, як ми, коли хочемо поласувати раками. Або відкриваємо консервну банку.

Судячи з шарпанини, витріщених очей і розпашілого обличчя, дівчина відчайдушно чинила опір, але сили були занадто нерівні.

— Привіт, я вам не перешкоджаю?

Потвора повернула в мій бік кілька очей, схожих на тенісні м'ячики, що висять на довгих стеблах. Але, схоже, небезпечним не порахувала. Бо процес роздягання не припинився. Чудовисько навіть пози не змінило. Прикро, слово честі. Я тут весь такий крутий, при зброї, а мене ні в гріш не ставлять.

— Агов!..

Напевно, слід було закричати щось героїчне або підбадьорливе. На кшталт «Бий супостата!», «Помри, сволото!» або хоча б банальне «Ура!», але я вчасно згадав грудку, що впала зі стелі на голову, і стримався. Обвал зараз нам зовсім не потрібен.

Підійшов ближче і... нерішуче зупинився.

Чудовисько так грамотно тримало перед собою Леонідію, що тикати в нього списом було геть незручно. Для хорошого удару потрібен розмах, а при розмаху я не міг гарантувати точність влучення. Того й дивися — проткну не того, кого треба. А на обережне тикання з короткої відстані, тварюка не реагувала. Та й я відчував, що вістря просто ковзає по чомусь занадто твердому. Як панцир.

Довелося відкласти спис і вийняти меч.

Ух ти! Ось що означає власна річ! Я ще тільки ручку стиснув, а вже відчув, як тіло наливається силою. Не злою, коли б'єш наосліп, а веселою, лютою. Тієї самої, що приносить насолоду в бою.

Чудовисько, мабуть, теж це відчуло. Тому що видало вже знайомий стогін, на який ми з Леонідією купилися, і стало задкувати. Не випускаючи амазонку з обіймів.

— Ну, куди ж ти? — засміявся я, насолоджуючись власним куражем. — Що за манери? Ні мені доброго дня, ні Сарі — дякую. Безкультурність…

Потім метнувся вперед і швидкими, вивіреними до міліметра рухами, заходився рубати щупальця, що тримали дівчину.

— Тримай, москаль, гранату!

І кількох хвилин не минуло, як Леонідія опинилася на волі, витягла свою шаблю і приєдналася до веселощів.

Восьминогом я цього підземного мешканця назвав зопалу. Насправді, за кількістю кінцівок, він більше був схожим на сороканіжку. В кожному разі, я сам зрубав їх уже не менше двох десятків. Та й амазонка час не марнувала, а щупальця все ніяк не закінчувалися. Вони товстим килимом уже звивалися на підлозі, як змії, обвиваючись за ноги. Але самі по собі не були небезпечні.

— Та коли ж ти здохнеш, заразо? — не витримав я, зрубуючи чергову кінцівку.

І, наче на замовлення, їх не стало. Якось миттєво. Ось щойно миготіли перед очима, намагаючись міцними кігтями зачепити за відкриті ділянки тіла або розірвати обладунки, а тут раз і зникли. Натомість із тушею потвори відбувалося щось дивне. Вона спершу стиснулася до розмірів баскетбольного м'яча, а потім почала надиматися.

Ой! Я це бачив. У якомусь фантастичному боєвику.

Схопив Леонідію за руку, рвонув до себе, змушуючи сісти. Сам упав поруч на коліна і прикрив нас обох щитом.

Звук пролунав, ніби об підлогу гепнули перестиглий кавун. Тільки бризки на всі боки полетіли. Найщедріше окотило щит. Аж у плече віддало. Як кувалдою саданули. А навколо зашкварчало, потягло горілим... ніби поряд запалили смітник, повний шерсті, пір'я, пластику та гуми.

— Шо то було? — перше, про що спитала Леонідія, коли сморід злегка вивітрився, очі перестало щипати, і можна було дихати, не заходячись надсадним кашлем.

— Ти мене питаєш? — буркнув я, розглядаючи рештки щита. Вся металева частина перетворилася на іржаву потерть, а дерево чорніло обвугленими плямами. — Воно ж тебе кликало. А я тут так… повз проходив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍