Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— А, ну звісно… — зарозуміло скинула голову блондинка. — Зовсім забула… я ж маю подякувати рятівникові.

Після щупалець бестії, рот її розпух так, наче вона всю ніч… Ай, не має значення. Добре, що облицювання не подряпало. Чоловіка шрами, може, і прикрашають, а ось дівоче личко рубці від пазурів точно не зробили б симпатичнішим.

— Розслабся. Встигнеш ще... — відмахнувся, вдавано байдуже. Ну а що? Не лише їй вибрикувати. Я теж вмію. — І не раз… Якщо продовжуватимеш і надалі пхатися куди не слід. Тримай… — протягнув амазонці її шолом.  — І не губи більше. Гарна штука. Сам перевірив.

Леонідію явно підмивало нахамити, мабуть, захисна реакція феміністок. Щоб чоловік не уявив собі зайвого, але стрималася. Гарна ознака. Може, дівчина і не безнадійна.

— Схоже, на магічний відлуння. Якийсь чародій творив закляття, нагорі… а жучка чи павука, що опинився не там, накрило луною сили. Ось він і став потворою... — припустила Леонідія.

— Не думаю… Якби так сталося, то подібних тварин в окрузі було б набагато більше. Думаю, хтось навмисне замовив у магів саме такого сторожа. У тебе не було часу на всі боки розглядатися... А тут хтось влаштував дуже солідний склад. Не рахував, але дюжини дві ящиків і барил бачив, поки сюди дійшов. Щоправда, згнило все давно. Тож поживитися не вдасться.

— Може, не все? — дівчина вказала на досить велику скриню, що стояла у дальньому кутку.

— Це тільки видимість, — я так втомився, що навіть полінувався глянути в той бік. — А як торкнешся, розсиплеться в потерть.

— Справді?

Добре, що всі жінки ведуть свій рід не від Адама, а від Хоми Невіруючого. Леонідія була винятком. Тому не могла прийняти мої слова на віру, не переконавшись особисто і тицьнула скриню списом. Почувся скрегіт, і вістря ковзнуло вбік.

— Згнило, значить? Ну, ну… Тоді й заглядати в неї не будемо, вірно? Чого бруднитися?

Поспішив я її хвалити. Така сама язва, як і решта. Хоча. Треба ж їй хоч у чомусь мати слушність. Бо ще комплексувати почне… З незвички.

— Гарний жарт, — я примирливо підняв руки, мовляв, здаюся. — Тут ні в чому не можна бути впевненим. Поки не відкриємо, не дізнаємось.

Із цим Леонідія сперечатися не стала. Підчепила віко зворотним боком списа і натиснула. Скриня не вчинила опір. Відкрилася одразу, легко, наче сама давно хотіла і тільки чекала, коли її про це попросять.

— Ого!

Дівчина затуляла від мене знахідку, тож довелося підійти та встати збоку. Зазирнув усередину і погодився:

— Я навіть сказав би «о-го-го». Якщо нас щоразу чекатиме така винагорода… то я не проти, щоб тобою ще якась потвора зацікавилася.

— Розмріявся, — Леонідія не могла відірвати очей від знахідки. — Наступного разу нехай тебе мацають.

— Я не такий апетитний та гарний…

Останній аргумент дівчина заперечувати не стала, але все ж поцікавилася:

— А до чого тут краса?

— Звідки мені знати? Треба було в чудовиська питати… Недарма ж він тебе роздягти намагався? Як вважаєш?

Жарт так собі, але в цій ситуації придався, і ми дружно розреготалися. Буквально відчуваючи, як напруга відпускає зсудомлені м'язи.

— Гаразд. Забирай здобич та й валимо звідси. Не люблю підземель. Особливо давніх. Ніколи не можна бути впевненим, що у них не закінчився термін експлуатації.

— Чому я?.. — Леонідія здивувалася. — Це ж ти тварюку вбив… і мене врятував… — додала після ледь помітної затримки. — Тож і нагорода твоя. По праву…

У скрині зберігалася лише одна річ. Шабля в чудових, інкрустованих дорогоцінним камінням піхвах. Клинка не видно, але навряд чи в такі піхви вклали щось простецьке.

— Ти впевнена?

Леонідія кліпнула, але зробила зусилля та відвернулася.

— Так. Впевнена.

— Ну добре…

Я витяг шаблю зі скрині і простяг дівчині.

— Тоді я тобі її дарую.

— Ні, — відсахнулася амазонка. — Чому? Я не можу прийняти? Це ж… Вона ж… За неї…

— Ага… — закінчив я.

— Що? - Дівчина розгублено заморгала.

— Ти забула наприкінці додати «ж», — пояснив спокійно. — То ж я закінчив фразу. І раз у нас пішла така цікава розмова, дозволь нагадати, що ти мені винна бажання. Пам'ятаєш?

— Звичайно… — знову закопилила губу блондинка, обдаючи мене презирливим поглядом. — Скористаєшся з нагоди прямо тут, чи спершу нагору виберемося?

— Чого тягти? — знизав плечима. — Бажаю, щоб ти тут і зараз... прийняла від мене цю шаблю в дарунок.

Ткнув дівчині в руки зброю, розвернувся і рушив до виходу. Озирнувся на повороті... Леонідія стояла на місці і дивилася слідом.

— Гей, ну ти чого? Пішли. Нас ще ведмідь чекає... А якщо тебе реально так плющить... то відколупаєш потім пару камінчиків... де не дуже помітно. Обіцяю — відмовлятися не стану. Візьму. З грошима проблема. А мені ще королівство в лихварів викуповувати...

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно