Тонке Драгт - Лист до короля

class="p1">— У світі повнісінько вороних, — злостиво правив своєї отаман.

— Ти геть не знаєшся на конях, — мовив Сірий Лицар. — Немає двох однакових коней. І цього я впізнав би, хоч би де його зустрів. Я знаю навіть, як його звати. Арданвен його ім’я, або Нічний Вітер, і для нього є приниженням, що такий, як ти, посмів на нього здертися!

Тіурі вражено дослухався. Ці лицарі впізнали коня, тож вони знали й Чорного Лицаря з Білим Щитом! Юнак подумав, чи не вийти з печери та й звернутися до них? Утім, щось, він і сам не міг збагнути, що саме, втримало його. Хлопець залишився в печері, намагаючись не пропустити жодного слова.

Отаман мовчав, похиливши голову.

— У кого ти вкрав цього коня?! — розгнівано кричав Сірий Лицар.

— У юнака, який проїздив тут цієї ночі, — відповів один із розбійників.

— Це правда, — підтвердив отаман похмуро.

Лицар підійшов до нього ближче й різко спитав:

— Юнак, який цієї ночі проходив тут. Який він був? Не старше сімнадцяти? З темним волоссям і блакитно-сірими очима? У білому плащі?

— Одяг його був не дуже білим, але решта збігається, — відповів отаман. — Сіро-блакитні очі.

— І темне волосся, — додав один із розбійників. — А на пальці в нього був.

— Перстень, — підхопив Сірий Лицар, — сяючий, немов зоря!

— Так, вельможний лицарю, — підтвердив отаман. — Особливий, напрочуд гарний перстень був на його лівій руці.

Схоже, Сірих Лицарів це повідомлення дуже схвилювало.

— Де він?! — вигукнув один із них.

— Де перстень? — спитав інший.

— Я не заподіяв зла юнакові, вельможні лицарі, і перстень я йому залишив.

— Знову брехня, — роздратувався Лицар зі Срібним Рогом. — Чому ти забрав у нього коня, а таку коштовність залишив? Давай-но сюди персня!

— У мене його нема! — крикнув отаман. — Можу за-присягтися! Дуже вже йому не хотілося віддавати перстень — він страшенно дорожив ним, тож я залишив персня йому й відпустив.

— Це правда, — загомоніли інші розбійники.

Сірі Лицарі тихо перемовлялися між собою, і Тіурі не міг їх розчути.

— Краще було б, якби ти не зробив цього! — нарешті мовив Лицар зі Срібним Рогом.

— Було б краще?! — скрикнув отаман.

— Ти розбійник і негідник, але це хлопчисько, схоже, тебе перевершило. Якби ти вбив його, то збагатився б!

Отаман, здавалося, не міг повірити таким словам. Але Тіурі вони вразили значно сильніше! Він був приголомшений!

— Куди він пішов?! — розлючено вигукнув один з лицарів. — Негайно кажи, де ви його залишили!

— У лісі, на тому боці, — отаман кивнув на захід, — але ж я за ним не стежив.

— Він не міг відійти дуже далеко, — втрутився один із розбійників, — пішки далеко не дійдеш.

— Чому ви його шукаєте? — поцікавився отаман.

— Це не твій клопіт, — відказав Лицар зі Срібним Рогом. — Але я вдячний вам за цю звістку, тож дарую всім життя та свободу. За однієї умови: знайдіть це хлопчисько і приведіть його нам, живого чи мертвого. Краще — живого. Зважай, він дуже небезпечний!

— Мене це не дивує, — сказав розбійник, який хотів відрубати Тіурі пальця.

— Розв’яжіть їх, — наказав лицар зброєносцям. — Я їх помилував. Та я ще повернуся сюди, — додав він, — і всіх, хто продовжуватиме розбій, спіймаю і повішу. У королівстві мають панувати порядок і безпека.

— Одного дня ми очистимо цей ліс від усілякої нечисті, — вів далі лицар, що стояв поруч із ним, — але нині маємо важливіше завдання. Знайдіть нам цього хлопчиська!

Отже, обидві групи рушили в дорогу: попереду Сірі Лицарі в супроводі зброєносців, ведучи за собою вороного коня; слідом, тихо перемовляючись між собою,

— розбійники. Усі вони зникли в західному напрямку.

Заціпенілий від жаху Тіурі лишився в печері. Сірі Лицарі шукали його. і хотіли спіймати, живим чи мертвим! Чому? Це ж не були Червоні Вершники?! У будь-якому разі це вороги, а ворогів слід остерігатися. Він був вдячний долі за те, що не потрапив їм на очі.

Юнака охопив відчай. Йому треба йти далі на захід, але там його розшукують Сірі Лицарі, а тепер ще й розбійники нишпоритимуть. І Червоні Вершники Лицаря з Червоним Щитом теж чатують на нього. Та ще й ті, що скрадаються і вбивають, про яких говорив Дурник з Лісової Хижі. Як він сповнить присягу

— один, без коня та зброї?

Діставши листа, хлопець обмацував його. Така дрібна й водночас така надважлива річ... Що в ньому такого, щоби ризикувати життям? Може, зламати печатки і прочитати? Лицар з Білим Щитом сказав: лише за надзвичайних обставин. Чи не було це надзвичайною обставиною? Прочитати й знищити. А звістку передати усно, якщо вона така важлива. Невже він має віддавати життя за те, змісту й значення чого не знає! Чи є в цьому сенс? Чи не було б це безглуздям?

Тремтячими пальцями хлопець торкнувся печаток. «Тільки якщо тобі загрожує небезпека втратити листа.» Поблизу нікого не було. Сірі Лицарі про листа не згадували. Звісно, вони ж не дурні, щоб говорити про це.

«Чорний Лицар з Білим Щитом не міг передбачити, яка небезпека мені загрожуватиме. Чи таки...»

«Ні, я не зможу зробити це», — думав Тіурі.

І тут йому почувся власний голос, що промовляв: «Присягаю, що збережу і доправлю цього листа цілим і неушкодженим. Якби був лицарем, то присягнув би лицарською честю.»

Сумнівів як не було. Юнак сховав листа: не настав ще час розпечатувати його. «Мушу йти вперед, якщо вже пообіцяв! — мовив Тіурі до себе. — І докласти всіх зусиль, аби доправити листа королю Унавену в королівство, що на захід від Великих гір!»

6. Монахи з Брунатного монастиря

Цілий день Тіурі переховувався в печері. Сірі Лицарі були попереду, він чекав, щоб відстань між ним і переслідувачами стала якомога більшою, і лише раз наважився вийти, щоб напитися води зі струмка.

Час тягнувся повільно й нудно; Тіурі намагався спати, але хіба поспиш на жорсткій кам’яній долівці печери! Трохи розважила його гра двох білочок на дереві навпроти, він навіть засмутився, коли вони зникли десь у гіллі.

Надвечір Тіурі продовжив свій шлях. Обережно рухаючись вперед, юнак неухильно тримався стежини. Ніч здавалася нескінченною,