Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

– Тобі дзвонять, – каже друг.

– Я чую, – продовжую дивитися на Сашка.

– Не відповіси? – хитаю головою.

– В мене інші плани.

– Хм, і які ж?

– Іди вже сюди, – підвівшись навшпиньки, обхоплюю руками шию Сашка. – Цілуй мене. І не балакай. Чи ти не хочеш зробити щасливою мою маму?

***

Мене будить телефонний дзвінок. Почавши кректати, перевертаюсь на інший бік і хапаю з тумбочки мобільний.

– Анастасіє Олександрівно, добрий день, а на вас сьогодні чекати? – тараторить у слухавку дівчинка з моєї фотостудії.

Кидаю погляд на будильник. Вже майже опівдні, а я все ще не прийшла до тями.

– Привіт, Лідо. Мене сьогодні ні для кого нема.

– Щось трапилося?

– Угу, схоже, я захворіла.

Ліда бажає, щоб я швидше одужувала та обіцяє, що вони з напарницею впораються без мене. Дівчата у мене відповідальні. Я можу на них покластися, але ось від фотосесій на якийсь час доведеться відмовитись, бо в нашій невеликій команді лише один фотограф і це я.

Завершивши говорити, відкладаю телефон убік.

Мене морозить. Очі сльозяться. А на подвір'ї липень плюс тридцять у тіні. Це тільки я з моїм везінням якось примудрилася злягти з застудою в середині літа. Банально потрапила під дощ, промокла до нитки того вечора, коли Сашко прокотив мене на своєму Харлеї.

До речі, після останньої зустрічі друг кудись зник. Не дзвонить і не пише. Ну і я дуже не хочу нав'язуватися. Я без поняття, як можна назвати наші стосунки. Ми не коханці, але вже й не друзі, адже його язик побував у моєму роті. Цілується Сашко непогано, варто сказати. За десятибальною шкалою на тверду сімку. Але ось метелики в моєму животі при тому поцілунку так і не затріпали. Мені взагалі іноді здається, що замість метеликів у мені живуть ледачі гусениці, їм навіть хоч якось поворухнутись западло.

Врубавши телевізор, ховаюсь під теплий плед. Засинаю.

Мене знову будить вібрація телефону, і якого біса я не поставила його на режим літака?

Не дивлячись, натискаю на зелену слухавку. Телефон затискаю між вухом та плечем. А на тому кінці дроту голос Потоцького. Щоправда, я в такому зараз ауті, що навіть особливо обуритись нема сил.

– Привіт, динамниця.

– Привіт.

– А з голосом що?

– Захворіла. Апчхи. Хвилинку.

Дочекавшись, коли я перестану чхати, Данило запитує, як почуваюся. Чесно зізнаюся, що хріново.

– Лікуєшся хоч? – продовжує Потоцький.

– Угу.

– Як?

– Сплю.

Данило зітхає та каже, що йому зі мною все зрозуміло. Я не уточнюю, що йому може бути зрозуміло. Мене дуже трясе.

Потоцький швидко прощається. У мене не має сил, як і бажання, обмірковувати цю розмову. Назвав динамницею? Дбає про моє здоров'я? Та пофіг. Я подумаю про це завтра, як казала Скарлетт з мого улюбленого роману.

Після розмови з Данилом у мене пропадає сон. Шлунок бурчить, тонко нагадуючи, що він би не проти пообідати, якщо йому не дістався: ані вечеря, ані сніданок.

Закутавшись у плед, я виповзаю з ліжка. Босими п'ятами шльопаю по квартирі.

Забрідаю на кухню. Відкривши дверцята в холодильнику, розумію, що з їстівного у мене пів банки згущеного молока, яке я іноді додаю до кави, і твердий сир. Але він наказав довго жити ще минулого тижня, судячи з зеленої цвілі, яка утворилася на жовтій скоринці. У хлібниці лише крихти.

Влаштувавшись на м'якому куточку, гуглю шаурму з доставкою. Вибираю заклад поблизу мого будинку і роблю замовлення.

Вирішаю залізти у домашню аптечку. Дістаю коробку з-під взуття, в якій зберігаються ліки, та переглядаю вміст.

Ось же не пощастило. У мене є будь-що, але не те, що потрібно.

Гаразд, з’їм шаурму і після якось дійду до найближчої аптеки. Судячи з моєї трясучки без пігулок мені не вилікуватись так швидко, як я хочу. А я хочу вже завтра бути на ногах.

Очікування доставки дуже довге. Коли проходять обіцяні сорок хвилин, повторно дзвоню. Мені відповідають, що кур'єр уже поїхав, уточнюють мою домашню адресу і раптом з'ясовується, що вони її переплутали. А це означає, що в найближчі двадцять хвилин шаурми мені не бачити.

Уф… Я на взводі. Особливо не церемонячись, я розповідаю, що про них думаю і кладу слухавку.

Зла до чортиків, повертаюся до кімнати. Скидаю на підлогу піжамні штани та майку. Роюсь на полицях шафи, шукаю, щоб одягнути.

У двері стукають.

Невже кафешка вирішила реабілітуватися в моїх очах, і на чарівному гелікоптері прилетів кур'єр разом із моєю шаурмою?

Часу переодягатися нема. У двері продовжують наполегливо стукати. Підхопивши з ліжка все той же плед, кутаюсь в нього і тупаю в коридор.

Тягнуся до замку. Нічого не віщує біди.

Відчиняю двері, і тут мій погляд натикається на пару білих кросівок. Підіймаю погляд вище. Блакитні джинси. Ще вище. Хм… Біла футболка. Засмагла шия. Тяжке вольове підборіддя. Знайомий вигин губ. Довгий ніс із невеликою горбинкою на переніссі. І очі чайного кольору, обрамлені густим віялом чорних вій.

– Якщо ти мене роздивилася, то я можу увійти? – посміхається Данило.

Качаю головою.

– Ні. Не можеш.

– Хто сказав?

– Я говорю.

Потоцький робить крок уперед, але я блокую прохід, виставивши руку. Він дивиться на мене з кривавою усмішкою на губах. Взявши за зап'ястя, опускає мою руку. І проходить повз.

Я стою в шоку, відкривши рота. Поправляю м'який плед, що сповзає з плечей.

– А ти нахабний, – зачиняю двері на замок, обертаюся.

– Дбайливий.

Данило вже примостив на тумбочку паперові пакети, з якими прийшов. І тепер сидить переді мною навпочіпки, розв'язуючи шнурки на своїх кросівках.

Красивий зараза. І пахне смачно. Деревно-мускусний аромат розбурхує мої рецептори. Дивно, що я відчуваю їх, коли в мене повний ніс сопель.

Роззувшись, Потоцький ставить свої кросівки на взуттєву поличку, якраз із моїми босоніжками, які на тлі його сорок п'ятого розтоптаного розміру виглядають як дитячі сандалії.