Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

верблюді кинувся навперейми і перейшов на галоп. Оскільки летів килим на висоті якихось дев’яти футів, для вершника на пущеному учвал верблюді він однаково що стояв. 

Абдулла зрозумів, що настав час вдатися до хитрощів. 

— Обережно! — крикнув він вершникові. — Мене вислали із Занзіба в кайданах, щоби я не поширював у місті страшної зарази! 

Однак обдурити вершника виявилося не так легко. Він трохи стримав верблюда і подався услід за килимом дещо повільнішим алюром, виймаючи зі своєї поклажі тичку, якою зазвичай підпирають намети. Цією тичкою вершник явно збирався скинути Абдуллу з килима. 

Абдулла поспішно перемкнув свою увагу на килим-самоліт. 

— О найдивовижніший з килимів, — зашептав він, — о найбарвистіший і найстаранніше тканий, ти, чий надзвичайний ворс так хитромудро зміцнений могутніми чарами, боюся, що досі я ставився до тебе без належної поваги. Я віддавав тобі грубі накази й навіть кричав на тебе, однак тепер я розумію, що твоя вразлива натура потребує тільки щонайм’якших прохань. Пробач мені, о, пробач! 

Килиму це сподобалося. Він злегка напружився і полетів трішки швидше. 

— А я, нікчемний пес, — не спинявся Абдулла, — я змушував тебе, так жахливо обтяженого моїми ланцюгами, знемагати, летячи над пекучою пустелею! О найславніший і найелегантніший з килимів, відтепер я думаю тільки про тебе і про те, як би мені швидше позбавити тебе цього нестерпного тягаря. Якби ти тільки погодився не поспішаючи — ну, скажімо, ледь швидше, ніж здатен бігти верблюд, — полетіти до найближчого в цій пустелі поселення десь на півночі, де я знайшов би кого-небудь, хто зняв би з мене ці кайдани, чи не суперечило б це твоїй люб’язній і шляхетній вдачі? 

Вочевидь, Абдуллі вдалося знайти правильний підхід. Від килима повіяло гордовитою самовдоволеністю. Він піднявся приблизно на фут, трішки звернув убік — і видав із себе добрі сімдесят миль на годину. Абдулла вчепився за край килима й оглянувся на розчарованого вершника, який залишився далеко позаду і незабаром перетворився на темну цятку в пустелі. 

— О найблагородніший із дорогоцінних клейнодів, ти воістину султан серед килимів, а я — твій жалюгідний раб! — безсоромно розпинався Абдулла. 

Килиму це так полестило, що він помчав іще швидше. Через десять хвилин він різко пірнув униз, на піщану дюну, і несподівано зупинився коло самого її гребеня з іншого, обривистого боку. Абдулла в хмарі пилюки безпорадно зісковзнув з килима і покотився вниз, гримлячи кайданами, звиваючись, смикаючись, здіймаючи все нові хмари піщаного пилу, аж доки нарешті, ціною відчайдушного зусилля, він не розвернувся п’ятами вперед і не з’їхав піщаним схилом просто на берег озерця посеред оази. Кілька обірванців, що навпочіпки розглядали якусь штукенцію на краю цього озерця, посхоплювалися на ноги й розбіглися, коли Абдулла проорав пісок просто між ними. Абдулла зачепив ногами щось, навколо чого вони юрмилися, мимохіть зіштовхнувши це «щось» назад у ставок. Один із них обурено загорлав і поліз у воду, щоби знову витягти ту штукенцію на сухе. Решта вихопили шаблі й ножі, а один — навіть довгого пістоля, і, грізно насупившись, обступили Абдуллу. 

— Переріжте йому горлянку! — сказав хтось. 

Абдулла прокліпався від піску і подумав, що йому рідко доводилося бачити настільки злодійські зборища. У всіх були поорані шрамами обличчя, бігаючі очі, зіпсуті зуби та вкрай неприємні гримаси. Той, у кого був пістоль, виявився найнеприємнішим з усіх. У великому гачкуватому носі він мав кільце, а під носом — вельми кущасті вуса. Куфія на його голові з одного боку була заколена яскравим червоним самоцвітом у золотій оправі. 

— Звідки це ти вигулькнув? — запитав вусатий і копнув Абдуллу. — Ану, говори. 

Почувши це, всі обірванці, у тому числі й той, котрий виходив з озерця з чимось, схожим на пляшку, подивилися на Абдуллу так, що йому відразу стало зрозуміло: говорити доведеться дуже переконливо. 

Бо буде непереливки. 

Розділ сьомий, 

у якому з’являється джин 

Абдулла покліпав ще трохи, щоб на повіках зовсім не залишилося піску, і витріщився на чоловіка з пістолем. Цей чоловік був точною копією злого розбійника з його марень. Напевно, звичайний збіг. 

— Стократ прошу у вас пробачення, о повелителі цієї пустелі, за те, що я настільки грубо порушив ваше усамітнення, — надзвичайно поштиво сказав він, — але чи не розмовляю я, бува, з найблагороднішим і славнозвісним у всьому світі розбійником, незрівнянним Кабулом Акбою? 

Інші розбійники, які зібралися довкола нього, вочевидь, здивувалися. 

Абдулла виразно почув, як один із них поцікавився: «А він же звідки знає?» 

Однак вусань із пістолем тільки презирливо посміхнувся. Його лице особливо добре надавалося саме для таких гримас. 

— Це дійсно я, — відповів він. — А що, я такий знаменитий? 

«Ну нічого собі збіг», — подумав Абдулла. Що ж, тепер він принаймні знав, де перебуває. 

— На жаль, о шляхетні мандрівці пустищ, — почав він, — я, як і ви, вигнаний і пригноблений. Я заприсяг помститися Рашпухту. А прибув я сюди для того, щоб об’єднатися з вами і послужити вам силами мого розуму та моїх рук. 

— Та невже! — засумнівався Кабул Акба. — А як ти сюди потрапив? З неба, чи що, звалився разом з ланцюгами? 

— За допомогою чарів, — скромно відповів Абдулла. Він вирішив, що так йому буде легше справити відповідне враження на людей цього штибу. — Я і справді впав із неба, о найблагородніший із номадів. 

На жаль, його слова не справили на обірванців того враження, на яке він розраховував. Більшість із них розреготалася. Кабул Акба легким кивком голови послав двох людей на гребінь дюни — дослідити місце прибуття Абдулли. 

— То ти вмієш чаклувати? — уточнив він. — А ці ланцюги якось стосуються твоїх чарів? 

— Звичайно, — відповів Абдулла. — Я настільки могутній чарівник, що сам султан Занзібський закував мене в кайдани, остерігаючись того, що я можу накоїти. Розкуйте ці ланцюги і зніміть із мене кайдани — і ви побачите надзвичайні речі, — краєм ока Абдулла зауважив, що ті двоє повертаються, несучи килим. Абдулла дуже сподівався, що це радше добре, ніж погано. 

— Як ви знаєте, залізо позбавляє чарівника його сили, — продовжував він серйозно. — Щойно ви мене розкуєте, перед вами відкриється нове життя. 

Решта бандитів дивилися на нього з підозрою. 

— У нас немає зубила, — сказав хтось. — І кувалди також немає. 

Кабул Акба повернувся до двох розбійників, які принесли килим. 

— Там було тільки це, — доповіли вони. — І жодних слідів копит і коліс. Ані знаку. 

Почувши це, ватажок розбійників пригладив вуса. Абдулла мимоволі подумав, чи не заплутуються вони, бува, у кільце в носі. 

— Гм, — промовив ватажок. — Тоді я ладен закластися, що килим цей чарівний. Я його забираю, — і він з тією ж глумливою посмішкою повернувся до Абдулли. — Мені не хотілося б тебе сердити, о чарівниче, але оскільки ти був так люб’язний, що прибув сюди закутий у ланцюги, я збираюся залишити тебе тут, як є, у кайданах. Я сам подбаю про твій килим — просто аби чогось не сталося. Якщо ж ти і справді збираєшся до нас приєднатися, спочатку покажи, який нам із тебе хосен. 

Абдулла, на своє здивування, виявив, що радше злий, ніж наляканий. Мабуть, так сталося через те, що всі запаси страху він вичерпав нині вранці під час розмови з султаном. А може, тому, що в нього боліло все тіло. Абдулла весь був у синцях і подряпинах після того, як ізсунувся з дюни, а один із залізних браслетів жахливо натер йому ногу. 

— Я ж вам сказав, — зневажливо нагадав