Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

— То ти дійсно бачив мене уві сні! — вигукнув він. — Друже мій, я влаштую так, що тобі щодня даватимуть відро кальмарів! Ти врятував мені життя, а можливо, і Квітці-в-Ночі! 

Коли собача радість трохи вляглася, Абдулла почав совгатися в ланцюгах і катулятися по підлозі, аж доки йому не вдалося лягти на килим, обпершись на лікоть. Він глибоко зітхнув. Тепер він був у безпеці. 

— Ходи-но сюди, — покликав він пса. — Залазь також на килим. 

Однак пес виявив у кутку підземелля запах, який незаперечно свідчив про присутність пацюка. Він, схвильовано похропуючи, побіг туди. При кожному такому похропуванні килим під Абдуллою здригався. Це дало Абдуллі довгоочікувану відповідь на його питання. 

— Іди сюди, — знову покликав він пса. — Якщо я залишу тебе тут, тебе знайдуть, коли прийдуть мене допитувати, і вирішать, ніби я обернувся на собаку. Тоді на тебе чекає моя сумна доля. А це ж ти привів до мене килим і відкрив мені його таємницю, я не переживу, якщо тебе настромлять на сорокафутову палю! 

Пес ліз у кут і принюхувався. На Абдуллу він не звертав жодної уваги. Нараз Абдулла почув тупіт ніг і брязкіт ключів: він розпізнав їх навіть крізь грубезні стіни підземелля. Сюди хтось ішов. Абдулла облишив умовляти пса і влігся на килим. 

— До мене, друже! — сказав він. — Ходи сюди, оближи мені лице! 

Оце-то пес зрозумів. Він вискочив із кутка, стрибнув Абдуллі на груди і взявся виконувати прохання. 

— Килиме, — прошептав Абдулла, вивертаючись від собачого язика. — На Базар, тільки не приземляйся. Зависни в повітрі біля крамнички Джамала. 

Килим піднявся, метнувся вбік — і саме вчасно. 

У дверях, що вели до підземелля, заскреготали ключі. Абдулла так і не довідався, як же килиму вдалося все-таки покинути підземелля, тому що пес безупинно лизав йому лице й довелося тримати очі заплющеними. Він відчув, як по ньому пробігла волога тінь (напевно, це було, коли вони пролітали крізь стіну), а потім побачив яскраве сонячне світло. Від світла пес здивовано підняв морду. Абдулла скоса зиркнув убік, поверх ланцюгів, і побачив навислу просто перед ними височенну стіну, яка тут же плавно пішла вниз: килим не став пролітати крізь неї, а просто перелетів. Потім настала черга веж і дахів, чудово Абдуллі знайомих, хоча доти він бачив їх лише уночі. А після цього килим плавно опустився вниз, до самого краю Базару. Адже палац султана був на віддалі усього лише п’яти хвилин ходьби від намету Абдулли. 

З’явилася Джамалова крамничка, а поруч — сплюндрований намет Абдулли, навколо якого валялися розкидані на землі килими. Найманці явно шукали тут Квітку-в-Ночі. Джамал, обхопивши голову руками, дрімав між великим киплячим казаном, у якому варилися кальмари, і паруючим мангалом із шашликами. Він підняв голову — й вирячився єдиним своїм оком на килим, який висів у повітрі просто перед його носом. 

— Ану вниз, хлопче! — наказав Абдулла. — Джамале, поклич-но пса! 

Джамал, мабуть, неабияк налякався. Ще б пак, його крамничка з мангалом опинилася по сусідству з наметом чоловіка, якого султан заповзявся посадити на палю, і це не обіцяло нічого доброго. Джамал онімів. А оскільки пес не звертав на них із Джамалом ніякої уваги, Абдуллі довелося, зібравши останні сили, сісти, брязкаючи і дзенькаючи кайданами та обливаючись потом. Тільки так йому вдалося зіштовхнути пса з килима. Пес зіскочив просто на прилавок Джамала, і той неуважно взяв його на руки. 

— Що я можу для тебе зробити? — поцікавився Джамал, розглядаючи ланцюги, у які був закутий Абдулла. — Може, привести тобі коваля? 

Цей вияв дружби з боку Джамала Абдуллу дуже зворушив. Однак сівши і трохи зручніше вмостившись, він побачив, що діється між наметами. Він навіть розгледів підошви пари ніг, які, власне, що було сили давали драла, і поли одежі, які розвівалися від швидкого бігу. Судячи з усього, якийсь торговець поспішав покликати сторожу. Щоправда, у фігурі, яка швидко віддалялася, було щось, що страшенно нагадувало Абдуллі Ассіфа. 

— Ні, — сказав Абдулла. — Нема часу, — і він з брязкотом витягнув ліву ногу ближче до краю килима. — Зроби краще от що. Поклади руку на вишивку над моїм лівим черевиком. 

Джамал слухняно простягнув смагляву руку й дуже обережно торкнувся вишивки. 

— Це що, чари? — нервово запитав він. 

— Ні, — відповів Абдулла. — Це потайна кишеня. Запхай-но туди руку й вийми гроші. 

Джамал нічого не зрозумів, однак обмацав щиколотку Абдулли, заліз у кишеню й витягнув звідти повну жменю грошей. 

— Та тут у тебе цілий маєток, — зауважив він. — А що, на ці гроші можна буде викупити тебе з неволі? 

— Ні, — заперечив Абдулла. — Це тобі! По тебе і по твого пса обов’язково прийдуть — ви ж бо мені допомагали. Забирай це золото та пса і втікай. Виїдь із Занзіба. Пробирайся до варварів, на північ, там ти зможеш сховатися. 

— На північ! — охнув Джамал. — Та що ж мені робити на півночі? 

— Купи все, що треба, і відкрий ресторан з рашпухтською кухнею, — порадив Абдулла. — Золота на це вистачить, а кухар ти пречудовий. Там ти зможеш заробити собі цілий маєток! 

— Та ну? — засумнівався Джамал, переводячи погляд з Абдулли на жменю золота. — Ти справді так думаєш? 

Розмовляючи із Джамалом, Абдулла водночас стурбовано стежив за проходом поміж наметами. Тепер там було повно людей, причому не сторожі, а найманців з півночі, і вони не йшли, а бігли. 

— Тільки йди вже, не зволікаючи, — сказав Абдулла. 

Джамал почув тупіт солдатських ніг. Він витягнув шию, щоби побачити все на власні очі й у всьому переконатися. Потім він свиснув до пса і щез — та так тихо і вправно, що Абдулла аж здивувався. Джамалові вистачило часу навіть на те, щоби зняти з мангала шашлики. Найманцям залишився лише казан недоварених кальмарів. 

— У пустелю, мерщій! — шепнув Абдулла килиму. 

Килим зірвався з місця, як і завжди, хитнувшись убік. Абдулла подумав, що він би неодмінно звалився з килима, якби не важкі ланцюги, через які килим прогнувся посередині і став подібним до гамака. А прудкість виявилася дуже доречною. Найманці щось викрикували вслід Абдуллі. Пролунало кілька пострілів. Синє небо зовсім поруч із килимом прохромили дві кулі 

й арбалетна стріла, але впали вниз. Килим метався з боку в бік — понад дахами, перелітаючи через стіни, оминаючи вежі, а потім заковзав над верхівками пальм і зовсім низько, понад городами. Нарешті килим-самоліт занурився у розжарену сіру порожнечу над пустелею, яка відблискувала білим і жовтим під неозорим шатром небес, і кайдани на руках і ногах Абдулли стали неприємно нагріватися. Свист вітру затих. Піднявши голову, Абдулла побачив, що Занзіб уже перетворився на несподівано дрібну купку башточок аж ген на обрії. Килим неквапом проплив повз верблюда, чий вершник здивовано повернув йому вслід закутане у куфію лице, і почав опускатися в піски. Тоді вершник повернув верблюда й погнав його в напрямку до килима. Абдулла майже відчував, як вершник на верблюді радісно думає, що ось зараз розживеться на дурничку справжнім і діючим килимом-самольотом, власник якого закутий у ланцюги, а відтак не чинитиме опору. 

— Угору, угору! — мало не заверещав Абдулла. — Лети на північ! 

Килим важко набрав висоту. Від кожної його ниточки віяло небажанням коритися волі Абдулли. Він описав широке півколо і зі швидкістю пішохода поплив на північ. Вершник на