Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

роззирнулася. Стелю підпирали стрункі льодяні колони, на яких були вирізьблені зубчасто-рублені орнаменти. Її погляд спинився на одній із колон, вона підійшла ближче і торкнулася її. Колона була гладенькою й твердою на дотик, але водночас теплою і сухою. Дівчина оглянула різьблення, що покривало колону.

— Я впізнаю ці знаки, — вигукнула. — Ось ці розповідають щось про китів, про безліч китів, які наближаються до берега, — вона глянула на ведмедя. — Ці різьблення нагадують мені ті, котрі різьбив мій брат — Ганс Пітер. Він навчив мене розпізнавати деякі з них.

Дівчина провела рукою по різьблених орнаментах, відчуваючи легкий сум за домом: вона ще довго не побачить Ганса Пітера.

— Твій?.. Брат? — ведмідь підійшов ближче, примружив праве око і глянув на вирізьблені у кризі знаки. — Ти можеш прочитати, що тут написано?

— Так, — відповіла вона. — Але не все. Я намагаюся прочитати, та коли складаю усі слова докупи, речення втрачає зміст, — кивком голови вона вказала на свою свитку. — Це ті ж знаки, правда?

Ведмідь знову примружився. Він уважно оглянув червону й синю вишивку на рукавах та на крайці свитки. Аж раптом очі його стали широкі-широкі, він заревів і звівся на задні лапи. Дівчина притиснулася спиною до колони, Роло став між нею та ведмедем і приготувався захищати господиню.

— Звідки вона в тебе? — у голосі ведмедя було якесь сильне почуття, але дівчина не могла зрозуміти, — гнів чи страх. — Звідки?

— Це свитка мого брата, — відказала вона з тремтінням у голосі. — Ганса Пітера. Пам’ятаєш, ти з ним балакав? Він дав її мені. Ти ж сам це бачив.


Ведмідь опустився на чотири лапи і все ще тремтячим голосом сказав:

— Так, я пам’ятаю, — тоді нахилився вперед і ще більше примружився. — Звідки вона у нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина майже пошепки. — Він вирушив у далеке плавання, коли я була ще дитиною, а коли повернувся, то вона вже у нього була. З ним щось трапилося, і це його засмутило.

Ведмідь якось дивно загарчав. Дівчина ковзнула вбік і спробувала сховатися за колоною, та раптом зрозуміла, що ведмідь так сміється, і спинилася. То було не гарчання, а глухий і гіркий сміх.

— Засмутило? — його голос враз став насмішкуватим. — Хотів би я, щоб це було найгірше з того, що мені дошкуляє.

— А що тобі дошкуляє? — запитала дівчинка, визираючи з-за колони.

Ізбйорн на мить завмер, а тоді почав ходити вперед-назад, точнісінько так, як робив це у неї вдома.

— Не можу… сказати, — врешті видусив із себе. Ще хвилину тому він говорив вільно, як ніколи досі, але зараз його мова знову стала скутою і скупою. — Не можу! — слова переросли у сердите гарчання. Ведмідь розвернувся до дверей і побіг геть, зникаючи у глибині зали.

— Ну от, — звернулася дівчина до Роло, все ще здивована дивною поведінкою ведмедя. — Гадаю, ми з тобою лишилися тепер одні. Ходімо, оглянемо палац.

Усередині замку було так тепло, що дівчині довелося зняти свитку й чоботи та нести їх в руках. Вона з Роло неспішно крокували палацом, милуючись різьбленнями на колонах та велетенським каміном вглибині просторої зали. Камін був викладений кригою ззовні та зсередини, але вогонь, що палахкотів у ньому, нічого не розтоплював. Перед каміном лежав прегарний хідник і стояло крісло, оббите матерією, яка, мабуть, називалася оксамитом — дівчина не була в цьому впевнена, бо ніколи раніше оксамиту не бачила й не відчувала його на дотик. Крісло ідеально пасувало до її зросту, вона це зрозуміла, коли на нього сіла. Окрім того, біля крісла стояв маленький ослінчик, оббитий тканиною, на який було дуже зручно класти ноги. Усі елементи крісла й ослінчика, окрім оксамитової оббивки, були вирізані з льоду.

— Вони не для нашого ізбйорна, — сказала дівчина Роло, випростовуючи ноги до каміна.

— Ні, вони для вас, моя панно, — сказав голос позаду крісла.

Дівчина підскочила з несподіванки й обома колінами впала на хідник. Роло вигнув спину дугою й випнув груди. Його шерсть на загривку наїжачилася.

— Ой лишенько, — пробурмотів голос. Маленька постать, що зростом заледве сягала дівчині плеча, обійшла крісло довкола і зупинилася перед нею.

То була не людина. Але й не тварина. В будь-якому разі, дівчині ніколи раніше не доводилося бачити тварин, які б так виглядали. Верхня частина його тіла нагадувала людину: голий м’язистий торс, дві людські руки і людиноподібне обличчя. А ще у нього була борода й кучеряве волосся рудого кольору. Однак на голові росли ріжки, а очі були золоті з подовгастими зіницями, немов у кози. Від талії і далі він виглядав дуже по-козячому. Його ноги вкривала шерсть такого ж рудого кольору, як і волосся з бородою. Ба більше, у нього були копита. Єдиним убранням, яке він на собі мав, була стрічка, сплетена із синього та червоного шовку. Стрічка висіла на його шиї. Її візерунок трохи нагадував візерунок на свитці Ганса Пітера.

— Що ти таке? — видихнула дівчинка.

— Мене звати Еразмус, — сказав він. — Ой, — він підняв брови догори. — Ти запитала: «що я?» Я — фавн, — пояснив він так, немов у цьому не було нічого незвичайного.

Насправді, існування фавнів для дівчини було чимось дуже незвичайним, навіть дивнішим за існування зачарованого ізбйорна. Зачаровані істоти, як‑от олені та ведмеді, які траплялися в місцях, звідки дівчина була родом, часто ставали героями історій, які вона чула, сидячи біля вогнища. Про чоловіків, котрі були наполовину козлами, вона не знала.

— Дозвольте вам допомогти, — сказав фавн, ґречно схиляючись над дівчиною.

Почуваючись трохи по-дурному, стоячи навколішки з роззявленим ротом, дівчина відмахнулася від фавнової простягнутої руки й підвелася. Тоді погладила Роло по голові, даючи йому знак, що час припинити гарчати. Він послухався, однак залишився стояти між своєю господинею і незнайомцем.

— Моя панно, я служитиму вам стільки, скільки ви житимете з нами у палаці, — сказав фавн. Зараз вони обоє стояли одне навпроти одного. І хоча зростом фавн сягав їй лише до плечей, а у його волоссі не було сивини, зморшки під очима свідчили про те, що він був значно старший за неї. — Бажаєте оглянути свої покої? Чи, може, хочете поїсти?

— Е-е-е… — дівчина глянула на себе. Під час довгої подорожі