Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

дивні візерунки, а на них лежала якась муміфікована істота. Погляд Кета блукав по кімнаті, перескакуючи з полиці на полицю, на яких хаотично лежали купи книжок, банок та глечиків з чарівними інгредієнтами. Під стіною стояли височенні глеки, такі ж, як у цукерні. Кет зрозумів, що містер Сондерс працює з розмахом. Етикетки на великих глеках сповіщали, які саме чарівні інгредієнти можна тут знайти: Очі Пуголовків, Арабська Гума, Еліксир Святого Джона Ворта, Драконяча Кров (висушена). Останній глек був майже весь заповнений темно-брунатним порошком. Кет знову глянув на муміфіковану істоту на третьому столі. На ногах у неї були пазури, як у собаки. А сама істота була немов велика ящірка. Щоправда, на спині виднілися крила. Без сумніву, колись це був невеличкий дракон.

— Ну, як тобі? — запитав його містер Сондерс.

Кет повернувся і побачив, що Крестомансі пішов. Йому стало спокійніше.

— Це, мабуть, коштувало страшенно дорого, — сказав він.

— На щастя, гроші на це ми одержуємо від платників податків, — сказав містер Сондерс. — Хочеш, розкажу тобі, що тут і до чого?

— Ви запитуєте, чи я хочу вивчати магію? — запитав Кет. — Ні-ні, дякую. Навряд чи мені вдасться опанувати цю науку.

— Я мав на увазі щонайменше ще дві речі, окрім відьомської науки, — сказав містер Сондерс. — Але чому ти впевнений, що не зможеш опанувати магію?

— Бо я не можу її зрозуміти, — пояснив Кет. — А мої закляття не працюють.

— А ти певен, що все робив правильно? — запитав містер Сондерс.

Продовжуючи говорити, він підійшов до муміфікованого дракона — чи що то було — й неуважно глипнув на нього. На величезний подив і ще більшу відразу Кета істота заворушилася. Тонкі прозорі крила на його спині розправилися і дракон знову завмер. Це видовище змусило Кета позадкувати до дверей. Зараз він був наляканий не менше, аніж тоді, коли міс Ларкінс заговорила чоловічим голосом. У цю мить він зрозумів, що той голос був дуже схожий на голос містера Сондерса.

— Я чаклував усіма відомими мені способами, — сказав Кет, все ще задкуючи до дверей. — Але не зміг навіть свої ґудзики перетворити на золото. А це ж так просто.

Містер Сондерс засміявся.

— Можливо, ти не був досить жадібний. Гаразд. Напевно, тобі вже час.

Кет з великим полегшенням втік з майстерні. Блукаючи незнайомими коридорами, він вирішив розповісти Ґвендолен про те, що Крестомансі зрештою зацікавився її вчинками й навіть розгнівався. Але Ґвендолен зачинилася у своїй кімнаті і навіть не відповіла йому. Наступного ранку він усе-таки потрапив до її кімнати, але перш ніж сказав бодай слово, у кімнату увійшла Евфімія з листом у руках. Ґвендолен жадібно вихопила його в служниці, а Кет встиг упізнати на конверті ламаний почерк містера Нострама. Мить, і Ґвендолен знову розлютилася.

— Хто це зробив? Коли прийшов лист?

Конверт був акуратно надрізаний і розкритий угорі.

— Сьогодні вранці, разом із іншою поштою, — сказала Евфімія. — І не дивіться на мене так. Міс Бессемер віддала мені його розкритим.

— Як вона посміла! — заверещала Ґвендолен. — Як вона сміє читати мої листи! Я зараз піду до Крестомансі й поскаржуся на неї!

— Ви про це пожалкуєте, — сказала Евфімія, коли Ґвендолен спробувала проштовхнутися повз неї до дверей. Дівчина різко повернулася до неї.

— О, стули пельку, ти, дурна дівко з обличчям жаби!

Кетові здалося це несправедливим. Евфімія, попри свої трохи витрішкуваті очі, була досить гарною дівчиною.

— Ходімо, Кете! — гукнула Ґвендолен і помчала по коридору зі своїм листом. Кет, засапавшись, біг за нею, та наздогнав її тільки біля мармурових сходів.

— Крестомансі! — заволала Ґвендолен тонким, тихим голосочком без відлуння.

Крестомансі саме підіймався мармуровими сходами. У своєму широкому халаті, почасти помаранчевому й почасти світло-рожевому, він був схожий на імператора Перу, але розсіяний погляд свідчив, що постаті дітей залишилися поза його увагою. Ґвендолен закричала згори вниз:

— Гей ви! Негайно підійдіть до нас!

Крестомансі підняв голову угору і здивовано звів брови.

— Хтось відкриває мої листи, — сказала Ґвендолен. — І мені байдуже, хто це робить, але я цього не дозволю! Ви мене чуєте?

Від її зухвалості Кетові перехопило подих. Крестомансі також здавався розгубленим.

— Ви одержали його розпечатаним? — запитав він.

Ґвендолен знову закричала:

— Надалі мої листи мають приходити до мене запечатаними!

— Тобто, я їх відкриватиму, а потім знову запечатуватиму? — запитав Крестомансі із сумнівом у голосі. — Це завдасть мені більше клопоту, але якщо ти від цього будеш щасливіша, гаразд, я так робитиму. Ґвендолен витріщилася на нього.

— То це ви? Ви прочитали листа, адресованого мені?

Крестомансі байдуже кивнув головою.

— Звичайно. Якщо хтось, як‑от Генрі Нострам, пише тобі листи, я повинен переконатися, що там не написано нічого капосного. Він всього лиш заздрісний нікчема.

— Він мій учитель! — несамовито заверещала Ґвендолен. — Ви не маєте права так казати!

— Шкода, — сказав Крестомансі, — що тебе навчав чаклун-невдаха. Тобі доведеться переучуватися. Мені також жаль, що я не маю права відкривати твої листи. Сподіваюся, ти не одержуватимеш їх часто, бо інакше моя совість не даватиме мені спокою.

— То ви й надалі маєте намір розпечатувати мої листи? — Ґвендолен озвіріла. — Тоді начувайтеся! Я вас попереджаю!

— Це дуже розумно з твого боку, — спокійно відказав Крестомансі. — Я люблю, коли мене попереджають.

Він піднявся вгору мармуровими сходами, проминувши Ґвендолен і Кета. Поли його рожево-помаранчевого халата закотилися і зблиснула світло-червона підкладка. Ґвендолен провела Крестомансі поглядом, сповненим злості та помсти.

— Нехай! Ви можете не помічати мене! — крикнула вона. — Жартувати вирішили? Ну заждіть! Кете, я така розлючена!!!

— Ти була дуже неввічливою, — сказав Кет.

— Він це заслужив, — сказала Ґвендолен і рушила назад до ігрової кімнати. — Розпечатати листа бідолашного містера Нострама. Мені байдуже, що він його прочитав. Навряд чи Крестомансі зміг там щось зрозуміти, адже ми вигадали спеціальний шифр, але лист підписаний. А це вже образа! Він натякає, що у цьому замку я повністю залежу від його милості. Я у відчаї! Не можу навіть заборонити читати мої листи! Але нічого! Я ще їм покажу! Начувайтеся!

Кет знав, що зараз краще змовчати. Ґвендолен влетіла в ігрову кімнату, сперлася на стіл і нарешті почала читати свій лист.

— Я тобі за цей лист говорила, — прошепотіла Евфімія, нахилившись до Мері, яка поралась у кімнаті. Ґвендолен зиркнула на дівчат.

— Діждетеся ви у мене, — бовкнула вона й знову втупилася в аркуш паперу, списаний почерком старого некроманта. За мить знову зазирнула в конверт.

— Тут і для тебе є лист, — вона простягла Кетові аркуш паперу. — Не забудь на нього відповісти.

Кет узяв лист, нервово роздумуючи, що міг би написати йому містер Нострам. Але лист був від місіс Шарп. Вона писала:

«Мій любий Кете, як тобі там ведеться, дитино моя? Мені без вас дуже самотньо. Я думала, що матиму трохи спокою, коли ви поїдете, але який спокій може бути без ваших голосів, без вашої присутності? Нещодавно у нас сталася дивна подія: приїхав один джентльмен і купив за п’ять фунтів нашого старого кота, який колись був твоєю скрипкою. Я так розхвилювалася, що вирішила спекти імбирного хліба і якось завезти його вам. Але містер Нострам порадив мені цього поки не робити. Передавай