Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

вітання Ґвендолен. Я б дуже хотіла, аби ви повернулися сюди. І повір мені, Кете, гроші нічогісінько не важать, коли у домі чути лише тишу.

З любов’ю, Еллен Шарп».

Кет читав цього листа з усмішкою та сльозами на очах. Він зрозумів, що йому також дуже бракує місіс Шарп. Туга за домом була настільки великою, що хліб йому не смакував, і какао здавалося ще гірше, ніж зазвичай. Містер Сондерс щось у нього запитував, але Кет не чув жодного слова.

— Що з тобою, Еріку? — запитав містер Сондерс.

Поринувши у свої спогади, Кет і не помітив, що враз у кімнаті запанував морок. Зі страху Джулія заверещала. Містер Сондерс навпомацки шукав вимикач, щоб увімкнути світло. Вимикач клацнув, і разом з ним у кімнату увірвалося світло. Кет побачив усміхненого Роджера, приголомшену Джулію, Ґвендолен, яка спокійно сиділа на своєму стільці, й містера Сондерса, який все ще тримав руку на вимикачі і роздратовано дивився на неї.

— Причина цього — поза межами нашого замку, чи не так? — запитав він.

— За ворітьми, — задоволено відповіла Ґвендолен. — Я влаштувала все сьогодні вранці.

Кет зрозумів, що війна з Крестомансі уже розпочалася. Вікно знову почорніло.

— І частенько нам доведетсья це терпіти? — у темряві пролунав голос містера Сондерса.

— Щопівгодини, — відповіла Ґвендолен.

— Дякую тобі, — сердито сказав містер Сондерс і залишив світло увімкненим. — Роджере, перестань усміхатися.

Впродовж цілого дня кожна кімната замку періодично провалювалася у густу темряву. Тому усі увімкнули світло і уже не вимикали його. Звичайно, це було трохи незручно, але ніхто не нарікав. А от розгнівати Крестомансі цією витівкою Ґвендолен не вдалося.

До обіду залишалося ще трохи часу, і Кет вирішив вийти на галявину та подивитися як виглядають оті магічні затемнення знадвору. Це було схоже на дві чорні віконниці, які зачинялися по черзі на кожному вікні спочатку верхнього ряду справа наліво, потім наступного ряду зліва направо і так до останнього вікна нижнього ряду. Далі все повторювалося спочатку. Кет спостерігав за цим процесом від початку і майже до кінця, поки побачив за спиною Роджера, який також споглядав цікаве дійство, заховавши пухкі ручки у кишені штанів.

— Твоя сестра має кепський характер, — сказав Роджер.

— Напевно, він притаманний усім чаклунам, — відповів Кет і одразу затнувся.

Він розмовляв із чаклуном, чи то пак, з хлопцем, який вчився на чаклуна.

— Напевно, я не матиму такого, — зауважив Роджер, анітрохи не образившись. — Та й Джулії така поведінка не властива. І Майкл зовсім інший. Ти не хочеш погратися з нами після уроків? Запрошуємо тебе до нашого лісового будиночка.

Кет радо прийняв запрошення. Він провів чудовий вечір у лісі, допомагаючи відбудовувати дах дерев’яного будинку. І за цей час жодного разу не згадав про колишню домівку. Він повернувся до замку після удару гонга, який скликав на обід, і побачив, що «закляття темних вікон» втрачає свою силу. Коли вікна знову темніли, то в кімнаті панував не суцільний морок, а лише сірі сутінки.

На ранок закляття зникло. Крестомансі не сказав жодного слова. А Ґвендолен вирішила знову атакувати. Біля воріт замку вона перепинила хлопця з пекарні. У великому кошику, надійно закріпленому на велосипеді, він привіз хліб. До кухні посильний зайшов уже трохи приголомшений та зі скаргами на запаморочення. У цей день діти снідали булочками. Здається, коли дорослі почали розрізати хліб, трапилися дивні події.

— Ви нас добре насмішили, — сказала Мері, розставляючи тарілки з млинцями. — Ох вже ці ваші витівки! Роберт подумав, що збожеволів, коли зрозумів, що замість шматка хліба він відрізає шматки від старого черевика. З Куком сталося те ж саме, коли він спробував розрізати іншу буханку хліба. Ба більше! Уже за хвилю він та Ненсі були змушені вискочити на стілець — рятувалися від купи білих щурів. Але найбільше насмішило мене обличчя містера Фрейзера, коли він сказав: «Дозвольте мені!» й почав різати камінь.

— Не підбадьорюйте її. Ви ж знаєте, яка вона, — сказала Евфімія.

— Вас не чіпатиму, — похмуро мовила Ґвендолен.

Роджера дуже цікавило, що ж сталося з іншими хлібинами. І він таки вивідав це у Мері. Одна перетворилася на білого кроля, друга — на страусове яйце, а третя — на велику білу цибулину. На цьому фантазія Ґвендолен вичерпалася і всі інші хлібини стали всього лиш сиром.

— Поганим та старим сиром, — сказав Роджер, який все і всіх оцінював об’єктивно.

Всіх цікавила реакція Крестомансі на нову витівку дівчини, але він, як і досі, не сказав жодного слова. У суботу Ґвендолен зупинила фермера, який щодня привозив їм молочні продукти. Того ранку какао мало особливо гидкий смак.

— Мені це вже набридло, — сердито сказала Джулія. — Татові байдуже: він п’є чай із лимоном.

І вона кинула значущий погляд на Ґвендолен. Та відповіла їй не менш значущо. Кет помітив невловиме протистояння, як тоді, коли Ґвендолен без слів змусила місіс Шарп віддати речі її матері. Проте цього разу Ґвендолен не встояла. Вона роздратовано опустила очі й промовила:

— Хай там як, а мені набридло вставати так рано!

Що вона хотіла цим сказати, напевне не знав ніхто, окрім неї. Джулія, наприклад, вважала, що отримала над нею перемогу, хоча насправді дуже помилялася.

Суботнього ранку вони також навчалися і це неабияк дратувало Ґвендолен.

— Це жахливо, — заявила вона містеру Сондерсу. — Як ви смієте нас так мучити?

— Це ціна за вихідний у середу, — сказав їй містер Сондерс, — і якщо ми вже заговорили про муки, я б попросив тебе наступного разу, коли накладатимеш закляття, дати спокій молоку.

— Добре, — лагідно сказала Ґвендолен.

7

Суботній ранок видався сльотавим. Ґвендолен, як завжди, замкнулася у своїй кімнаті, а Кет знову не знав, що робити. Він підписав для місіс Шарп листівку з видом замку, але це зайняло всього десять хвилин. Надворі було занадто мокро, щоб прогулятися на пошту і відправити поштівку. Він сидів на нижній сходинці й роздумував над усім потроху, коли надійшов Роджер.

— Як добре, що я тебе побачив, — сказав Роджер. — Джулія не хоче грати у солдатики. Ходімо зі мною?

— Я не вмію… У мене не вийде так, як у вас… — сказав Кет.

— Але це не має значення, — сказав Роджер. — Направду, жодного значення.

Але це мало значення. Як би хитромудро не розставляв Кет своїх олов’яних солдатиків, щойно Роджер вів свою армію у наступ, солдатики Кета падали, немов кеглі. Групи, загони, батальйони… Кет вдавався до відчайдушних спроб врятувати своє військо, навіть зачерпував їх коробкою, наче совком, але вони, здавалося, вміли лише відступати. Через п’ять хвилин у нього залишилося всього троє солдатів, та й ті ховалися за подушкою.

— Це якось неправильно, — сказав Роджер.

— Мабуть, так, — зітхнув Кет.

— Джуліє, — покликав сестру Роджер.

— Ну чого тобі? — запитала Джулія.

Вона якраз вмостилася в обшарпаному кріслі, і примудрялась водночас смоктати льодяник, читати книжку «Руки лам» та ще й плести. Не дивно, що її плетиво нагадувало піджак для жирафа з брудними плямами сірого кольору.

— Ти можеш примусити солдатів Кета наступати? — спитав Роджер.

— Я читаю, — сказала Джулія, обсмоктуючи льодяник. — Книжка надзвичайно цікава. Один із головних героїв заблукав, а всі