Віктор Суворов - Спецназ

взаємин. Сплетений із шкіри батіг у кілька метрів завдовжки є дуже рідкісною зброєю в спецназі. Але якщо солдат (зазвичай калмик, монгол чи циган) показує, що він може майстерно управлятися з цією зброєю, йому дозволяють носити батіг, як зброю. Коли два майстри з батогами зустрічаються, і кожен претендує бути кращим, то суперечка вирішується в жахливому змаганні.

Коли ми говоримо про звичаї спецназу, ми повинні, звичайно, брати до уваги той простий факт, що у спецназу свої власні стандарти розуміння слів «погано» і «добре». Давайте не будемо занадто прямолінійними в нашому засудженні солдатів спецназу за їх жорстокі прийоми, їх кровожерливість і їх нелюдяність. Спецназ - це закрите співтовариство людей, що постійно живуть на самій межі людського існування. Це люди, які навіть у мирний час ризикують життям. Їх буття не має ніякого зв'язку з життям більшості населення нашої планети. У спецназі людиною можуть захоплюватися за ті якості, які для середньої людини не мають значення.

Типовий солдат спецназу - скептик, цинік і песиміст. Він твердо вірить в зіпсутість людської натури і знає (зі свого власного досвіду), що в екстремальних умовах будь-яка людина стає звіром. Є ситуації, коли людина врятує життя іншим ціною свого життя. Але, на думку спецназівця, це трапляється тільки при раптовій небезпеці: наприклад людина кидається перед рухомим поїздом, щоб виштовхнути іншу людину і врятувати їй життя. Але в крайній ситуації, такій як жахливий голод, що триває місяцями або навіть роками, спецназівець вважає, що кожен сам за себе. Якщо одна людина допомагає іншій у нужді, це означає, що потреба недостатньо сильна. Якщо одна людина ділиться хлібом з іншою під час голоду, це означає що голод недостатньо сильний.

На думку солдата спецназу, найбільш небезпечна річ, яку він може зробити - це довіритися своєму товаришеві, який може в найбільш критичний момент обернутися чудовиськом. Простіше для нього не довіряти товаришу (чи комусь іншому), тоді в критичній ситуації не буде розбитих ілюзій. Краще він буде вважати, що його людські приятелі стають звірами з самого початку, ніж виявити це в зовсім безнадійному становищі.

Солдатське кредо може бути виражене в тризначній формулі: Не вір, не проси, не бійся. Це правило вироблене не у спецназі, а в тюрмах багато століть тому. В ньому можна побачити повну точку зору солдата спецназу: його практично надлюдське презирство до смерті і таке ж презирство до всіх навколо нього. Він не вірить у правосуддя, великодушність або людяність. Він навіть не вірить у силу, поки йому її не продемонструють кулаком, батогом або іклами собаки. А коли йому це продемонструють, то його звичайний рефлекс - це негайно прийняти виклик.

Іноді у своєму житті на солдата спецназу сходить щось на кшталт одкровення, почуття повної свободи і щастя. В такому стані розуму він взагалі нікого не боїться, взагалі нікому не вірить, ні в кого нічого не попросить, навіть пощади. Такий стан з'являється при комбінації різних умов, коли солдат добровільно піде на смерть, абсолютно зневажаючи її. В цей момент розум солдата повністю торжествує над боягузтвом, підлістю і ницістю, що оточують його. Одного разу зазнавши це почуття звільнення, солдат здатний здійснювати акти героїзму, навіть пожертвувати своїм життям для порятунку товариша. Але його вчинок не має нічого спільного зі звичайною солдатською дружбою. Мотив, що лежить в основі цього вчинку - це показати, нехай ціною свого життя, свою перевагу над усіма довколишніми, включаючи й товариша, якого він рятує.

Щоб такий момент одкровення настав при наявності деяких обставин, солдат проходить тривалу і ретельну підготовку. Всі побиття, образи і приниження, які він переніс, є кроками на шляху до здійснення яскравого героїчного подвигу самопожертви. Добре нагодований, самовдоволений, егоїстичний солдат ніколи не зробить ніяких актів героїзму. Тільки той, кого ганяли босоніж по бруду і снігу, у кого відбирали навіть його хліб, і хто кожен день доводив своїми кулаками право на існування - тільки така людина здатна якось показати, що вона дійсно краща.

Розділ 5

«Інші люди»

Хоча переважна більшість спецназу складаються зі слов'ян, існують деякі винятки.

З першого погляду ви б сказали, що він циган. Високий, ставний, спортивний у рухах, симпатичний, з гачкуватим носом і вогненними очами. Капітан грає на гітарі так добре, що перехожі зупиняються і не йдуть до того часу, поки він не перестає грати. Він танцює, як можуть тільки деякі. Його офіцерський мундир підігнаний по ньому, як на манекені у вітрині головного магазину військового одягу на Арбаті.

У офіцера типова кар'єра. Він народився в 1952 році в Іваново, де пішов до школи. Потім він вступив до вищого повітряно-десантного училища в Рязані й одягнув форму повітряно-десантних військ. Він командує ротою в Сибірському військовому окрузі. Все дуже буденне і схоже. На перший погляд. Він - капітан Роберто Руеда Маестро - не дуже звичайне ім'я для радянського офіцера.

Це помилка: капітан - не циган. І якщо ми вивчимо його більш ретельно, то відзначимо і деякі інші особливості. Він носить форму повітряно-десантних сил. Але в Сибірському військовому окрузі, де він знаходиться, немає повітряно-десантних військ. Ще більш дивним є той факт, що після закінчення училища Роберто провів деякий час в Іспанії в якості туриста. Це було в 1969 році. Чи можемо ми уявити, щоб турист з Радянського Союзу перебував у Іспанії, що знаходиться під управлінням Франко, в той час, коли Радянський Союз не підтримував дипломатичних стосунків з Іспанією? Роберто Руеда-Маестро був у Іспанії якраз в той час і має певне уявлення про цю країну. Але найдивнішим аспектом усієї цієї історії є те, що після того, як він провів деякий час у капіталістичній державі, юнак зміг поступити в радянське військове училище. І не в якесь училище, а в Рязанське вище повітряно-десантне училище.

Ці дані є ключами. Повний набір ключів дає нам правильну відповідь, без небезпеки помилитися. Цей капітан - офіцер спецназу.

Під час громадянської війни в Іспанії тисячі іспанських дітей були евакуйовані в Радянський Союз. Справжнє число евакуйованих дітей невідоме. Поширені цифри дуже суперечливі. Але їх було достатньо для зйомки декількох повнометражних фільмів, книжок і статей, написаних про них у Радянському Союзі.

Оскільки вони були молоді, вони незабаром стали курсантами в радянських військових училищах. Добре відомий приклад - Рубен Ібаррурі, син Долорес Ібаррурі, генерального секретаря Комуністичної партії Іспанії. Навіть у той час іспанців брали в повітряно-десантні війська. Рубен Ібаррурі, наприклад, опинився у