Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

життя бодай один публічний виступ. У його списаному школярським почерком зошиті загубився самотній афоризм, його виправдання себе, його кредо: «Привертає увагу не поет, а поезія». Його можна було би назвати Кавафіс або Песоа, проте це вже буде розкриванням карт, розкриванням карти поезії, бо все інше — її наслідування.

Годі сказати, коли та за яких обставин з’явилася ідея і чи хтось, крім «Міської афіші», яка під рубрикою «Імпрези, перформенси, гепенінґи та інше» помістила на шпальті «та інше» повідомлення й про незвичайну акцію, що мала відбутися, а також — коли і де.

Епіцентром був дев’ятиповерховий будинок на розі вулиць Борошняної і Млинарської, який виріс на дріжджах ейфорії, в якій Місто жило наприкінці атих і на початку ятих років сторіччя, що відгуло. Хто і чому спорудив його тут, розтлумачити годі. З лицьового боку він був злегка опуклий і місця, де зустрічалися металеві пластини, якими було обшито будинок, утворювали рубці, що нагадували обручі. То була єдина дев’ятиповерхова споруда на весь квартал, уклинена поміж старої дво- і триповерхової забудови з обсипаною ліпниною й обваленими балконами, чиєї ваги не витримали наяди й атланти. Поза цим нічого особливого й визначного його не вирізняло з-поміж сотень інших точнісінько таких самих будинків, що обсіяли околиці Міста.

Судячи з кількості людей, які відгукнулися на анонс, хроністи робитимуть оптимістичний висновок, як вигідно Місто, труди і дні якого вони покликані сумлінно нотувати для вічності та нащадків, відрізняється від інших полісів світу у ставленні до культури: справа поезії тут не пропала — цю бравурну констатацію супроводжуватимуть розлогі описи фактів і спростування закидів. Дев’ятдесят тисяч шанувальників (за найскромнішими підрахунками), а це десята частина його мешканців, включно з передмістями, — найкращий доказ, що «якщо в нашу добу десь на землі залишився притулок для душі та духовності, то його географічні координати збігаються з розташуванням нашого Міста».

Подані медіями, прес-службою міського сенату й іншими компетентними органами цифри містили розбіжності — щоправда, такі несуттєві, що їх не варто сприймати всерйоз. Востаннє така велика юрба зібралася, коли батько тодішнього бурґомістра, розігнавши охорону, виліз на верхівку ратуші, де упродовж кількох днів вимахував шаблею і виводив патріотичних пісень, доки його обманами і вмовляннями вдалося зняти, але діялось те давно — кадри про ту подію, які свого часу облетіли світ, зберігаються у фото- і кіноархіві Міста, вряди-годи з них роблять копії, оскільки навіть найякісніша матерія швидко чи повільно, проте невблаганно й безіндульґенційно старіє, що лише підтверджує «легітимність нашого потягу до піднесеного і вічного». Після суботи їх витягли, обдули від порохів, і Місто мало нагоду побачити кінохроніку, що передувала сюжетові з місця останніх подій.

А почали вони розгортатися задовго до суботнього вечора, одначе їх безпосередній початок датовано раннім пообіддям, коли перед дев’ятиповерхівкою почали збиратися поодинокі роззяви і невеличкі товариства, оглядаючи будинок і майдан навколо нього. Деталей «Міська афіша», хай там з яких причин, не повідомила. Щогодини людей прибувало, мов води в річці, і вже як сонце хилилося до обрію, хоча до темряви було далеко, будинок опинився в міцному кільці. Мешканці позирали з вікон на цю химерну облогу, непокоїлися, не в змозі збагнути, що діється. Скупчення роззяв побаламутило стариганчика, який куняв на балконі шостого поверху в промінні призахідного сонця. Він заходився жбурляти картоплею, макабрично гигочучи, доки його, аксакала сімейства, де вже були правнуки і праправнуки, не без зусиль втягли до приміщення, вичерпавши інцидент, — кожному б так зберегтися.

Багато людей, котрі прийшли надто рано, зголодніли. Домовившись між собою, вони йшли по харчі собі і тим, хто беріг їхнє місце, що давалося не тільки нелегко, а щохвилини важче. Хто мешкав неподалік, устигав гайнути додому, доїжджі йшли до найближчого кіоску по гарячі ковбаски з кетчупом та гірчицею.

Поволі смеркало, на безхмарному фіолетовому небі з’явився місяць, здивовано освітлюючи епіцентр подій, тут і там спалахнули вуличні ліхтарі. Гул, який стояв над юрбою, якось сам по собі вщухав, згаснувши миттєво і остаточно, коли на освітлений балкон дев’ятого поверху вийшов Поет. На секунду запала тиша, а вже наступної натовп вибухнув оплесками і ревом, супроводжуваним штовханиною тих, хто опинився на програшному боці. Поет підніс руку, чи то вітаючи, чи втихомирюючи своїх незліченних шанувальників, багато з яких мало при собі ошатний томик його вибраних поезій (на деяких стояв його автограф). Він узявся декламувати, декотрі заходились шукати потрібних рядків, тоді як переважна більшість заворожено слухала. Дочитавши вірш, Поет зняв із шиї хустину і, помахавши під шквал захоплення, кинув у натовп. Тисячі рук потяглися до неї, що падала неквапливою пір’їною, й лише жменька щасливців стала власниками розшматованих клаптиків.

Коли боротьба за хустину вичерпалась, Поет обвів усіх поглядом і почав виголошувати наступний вірш — про пташку, яка радіє весні й, радіючи, весело щебече. Цвірінь, рінь-рінь, цінь! На людських очах забриніли сльози — отак незчулися, як вийшли на друге коло катарсису. Коли пташка дощебетала, Поет, супроводжуваний бурею оплесків, скинув сорочку і, помахавши, мов прапором, що зве до перемоги, а може, її віщує й святкує, пустив униз.

Поет читав третій вірш. Легкий вітерець підхоплював його невмирущі слова і ніс на своїх крилах до вух слухачів, лоскочучи їх ніжністю і тонким гумором. То було третє коло катарсису. Коли його було пройдено від початку і до кінця, Поет розщепив штани, й горобці легкого стогону спурхнули з вуст паней, панночок і трансвеститів, одягнених панночками. Скинувши штани, поет високо підніс їх, надутих вітерцем, усі заплескали, після чого штани полетіли додолу і ще кілька щасливців стали власниками кремових фецликів.

Звучав четвертий вірш, у якому йшлося про громадянський обов’язок, про поета-громадянина, про те, що поет — це водночас громадянин, тому, хто громадянин — той поет. Не той поет, котрий пише вірші, а той, що громадянин; не той, хто кличе на барикади, а той, хто на них стоїть. Не той, хто перечікує по закапелках, а той, що відкрився бринінню куль, бо це і є справжня поезія. Таким було четверте коло катарсису. Коли воно добігло кінця, Поет, нахилившись у поклоні, скинув шкарпетку спершу з правої ноги, відтак з лівої, запустивши під вир овацій одну ліворуч, іншу праворуч. Публіка кидала йому квіти — букети троянд і жоржин, айстр і гладіолусів, що долітали до другого, найвище третього поверху, звідки, якщо не зависали там, падали вниз.

Тепер Поет стояв босоніж, декламуючи п’ятого вірша, що розповідав про людину — людину з великої літери. В ньому мовилося про те, що