Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

виразі всю ненависть знаті до народу, до нижчих прошарків суспільства, нормальних людей, у яких немає ні предків, ні герба, що додавали б їм хоч якоїсь вартості.

14

— Гадаю, дурниць на сьогодні досить… Ти хочеш спати?

— Ні.

Ньєман з Іваною стояли на ґанку Скляної вілли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Ніч була холодна, і прощання тривало недовго. Коли автівка кузенів розчинилася в пітьмі, графиня повернулася до будинку, не кажучи ні слова.

— Тоді нарий щось на групу VG, — наказав Ньєман. — Річні звіти, дирекція, акціонери. Я не вірю в фінансовий мотив, але краще якомога швидше відкинути цю версію. І ще спробуй перевірити, чи так уже добре розумілися брат із сестрою… Ми не зобов’язані вірити Лаурі на слово.

— Лаура… Ви вже звертаєтесь одне до одного на ім’я?

— Та ну тебе.

Клацнула запальничка, на мить освітивши їхні обличчя. До навколишніх запахів — листя й смоли — домішався аромат паленого тютюну. У будинку за їхніми спинами одна за одною гасли лампи.

Ньєман насолоджувався цим моментом, який нагадував йому вечори його дитинства, щасливі гостини в селі у бабусі з дідусем, ті часи, коли життя ще не почало скидатися на кошмар.

— А ви над чим працюватимете?

— Над піршем.

Івана скривилася.

— Краще я вже морочитимуся з цифрами…

Вони пішли до Скляної вілли, на першому поверсі якої залишилося горіти всього кілька приглушених вогників.

— Легше з мисливцями, — усе одно попередив її Ньєман.

— Ви теж були не надто люб’язні.

— Так чи інакше, це вбивство пов’язане з піршем, — ухильно відказав він. — Нам доведеться зануритися в це не на один день. Я не хочу мати клопіт із запеклою ненависницею полювання.

— Бо самі ви любите полювання?

— Питання не в цьому. На наше розслідування не повинні впливати безпідставні переконання.

— Безпідставні?

— Тобі вистачає клепки зрозуміти, що людина позбулася природних лісових хижаків. Відтепер їй доводиться самій відбувати цю повинність.

— Ви збираєтеся повторювати віковічні стереотипи про необхідність регулювання флори і фауни? Не забудьте ще цей: справжні захисники природи — це мисливці.

— Це правда. Що справді загрожує лісу, то це перенаселення.

Вони стояли на верхніх сходинках, на терасі довкола всієї споруди, освітленій невидимими лампочками, вбудованими в дерев’яні дошки. Він змінив свою думку стосовно напарниці. У пом’ятій сукні Івана цього вечора виглядала не елегантніше за мішок, але в ній було щось таке, чого бракувало графині. Якийсь надрив, якийсь дисонанс, жива краса, яка могла пробрати будь-якого чоловіка.

— Не це мене шокує, — прошепотіла вона.

Щоразу, коли вона дивилася на нього своїми світлими очима, його охоплювало якесь сильне почуття. Блідий водянистий колір її райдужки, блакитний, зелений, золотистий — неможливо визначити один, — нагадував йому аґатові кульки з дитинства. У ті часи вони здавалися йому справжнім скарбом, що приховує у переплетеннях своїх відблисків цілі світи.

— Що мене шокує, — заговорила далі Івана, — то це задоволення, з яким ці ідіоти вбивають тварин.

— Задоволення приносить не саме вбивство, а процес вистежування. А ще — технічна майстерність.

— Це просто супермайстерність — убивати беззахисних тварин.

— Я здаюся, — зітхнув він. — Але одразу видно, що ти ніколи не бачила дика на лінії прицілу…

— Кого?

Ньєман усміхнувся й похитав головою.

— Ти геть нічого в цьому не тямиш. Ходімо, час укладати тушку в люлю.

На цих словах він широким жестом відчинив вікно-двері.

— Так вирішив і вбивця, — промимрила Івана, викидаючи недопалок у ніч.

— Як?

— Убивши Юрґена, він відновив світову рівновагу.

Івана була права: вбивця «зняв», як кажуть мисливці, елемент, що загрожував гармонії його всесвіту. Але якого саме всесвіту? І що такого зробив Юрґен, щоб порушити який-небудь порядок?

— У тебе є список запрошених на полювання? — зненацька запитав Ньєман.

— Я вже його вам давала.

— Їх усіх допитали?

— Звичайно, наступного дня після того, як знайшли тіло.

— Скільки їх було?

— Сорок із чимось. Усі клянуться, що не виходили з мисливського будинку. Перевірити неможливо. Кажу ж, мобільні були під забороною.

Ньєман зайшов до будинку.

— Попрацюй годинку-дві й поспи трохи. Завтра допитаємо твого дружбана.

— Якого дружбана?

— Томаса Краусса, екозахисника, великого мученика за добру справу.

15

«Коли просуваєшся лісом, уже не йдеться про те, щоб думати, аналізувати, передбачати. Треба лише спостерігати. Ідеш сам-один, не поспішаючи, зливаєшся з лісом. Зосереджений на сто відсотків. Звуки, які можеш викликати, звуки, з якими рухається здобич… Ось і все, що має значення».

«Це знають усі піршери: ти йдеш, шукаєш, але вже відчуваєш зв’язок зі своєю мішенню. Своєрідна вібрація, електричний струм, що єднає вас…»

Лежачи на ліжку з ноутбуком на колінах, Ньєман дивився на ютубі відео німецьких піршерів із субтитрами. Усі були вдягнені в лоден. У питанні камуфляжу існувало кілька шкіл. Але в Німеччині, схоже, абсолютним фаворитом був лоден, м’яка й нечутна тканина.

«Під час вистежування втрачаєш відчуття часу й простору. Перетворюєшся на безтілесний дух. Плинеш лісом. Це транс…»

Перед Іваною Ньєман грав роль адвоката диявола, але сам він також не розумів радості полювання. Мисливці на кшталт його дідуся, які могли увесь вечір описувати красу великого оленя, застиглого в призахідних променях, але яким вигляд цієї краси навіював лише одне бажання — вистрілити, — нагадували йому меломана, який, просльозившись від «Реквієму» Моцарта, квапиться негайно спалити ноти.

Флік поклацав по клавіатурі й запустив іще один репортаж про техніки піршу: камуфляж, вітер, розбір слідів, урахування фази місяця, який впливає на поведінку тварини… Такі штуки Ньєману були набагато ближчі. Справжні техніки, які він розумів і якими захоплювався як флік, що займається вистежуванням найнебезпечнішої на світі здобичі.

Одержані відомості зміцнювали його глибоке переконання: убивця Юрґена був не екоактивістом, а навпаки — великим мисливцем. Ось як йому вдалося заманити спадкоємця й заскочити його зненацька на його ж території, у лісі. Ось як йому вдалося не залишити слідів. Так розчинитись у повітрі міг лише хижак, який повністю злився з природою. До того ж — у цьому Ньєман не сумнівався — дубова гілочка між зубами Юрґена була виявом поваги.

Згадавши про це, Ньєман пошукав інші подібні традиції. Предмети, які мисливці залишали на трупі здобичі. Окрім останнього кусу, до них належав і «лом» — гілочка благородного дерева, яку переламують