Франк Тільє - Пазл

біль, наче його потилицю проштрикували довгою в’язальною спицею. Він зігнувся навпіл, стиснувши зуби, йому здавалось, що його потилична кістка вібрує і от-от вибухне. Біль був нестерпний, глибинний, пекучий. Тепер голову наче пронизували тисячі булавок. Коли він заплющував очі, під повіками вимальовувались тіні, вони схилялись над ним, наче хотіли затягти його в пітьму.

Ілан знову розплющив очі, весь мокрий від поту. Хитаючись, пошкандибав до кухні. Він спромігся налити собі велику склянку води з аспірином. Незважаючи на холод, на його лобі блищали крапельки поту, молодий чоловік відчував, що його лихоманить.

Тремтячи всім тілом, він приліг на кілька хвилин, чекаючи, поки біль мине.

Спочатку голоси в душі, а тепер нестерпний біль у потилиці. Що відбувається?

Коли біль нарешті стих, Ілан спробував поміркувати. Він уже нічого не розумів. Листа було отримано ще до того, як Хлоя приїхала і заговорила з ним про «Параною». З’являється його колишня, а через два дні хтось викрадає дослідження його батька. Про існування мапи знала лише вона і ще кількоро людей. Ілан не міг не поєднати всі ці факти.

Ні, це неможливо. Тільки не Хлоя.

Він відкинув припущення, що його колишня дівчина може бути причетною, це безглуздо. Тим паче що вона завжди знала про існування мапи. Вона могла б уже безліч разів її скопіювати, і він би цього навіть не помітив.

Ілан почувався наче в пастці: копам дзвонити не хотів, вони навіть на знають про існування зошита. На перший погляд, у нього нічого не вкрадено. Вхідні двері не пошко­джені. У кращому разі йому скажуть, що він усе вигадав.

Він нервово підскочив і кинувся до комп’ютера. Він досить чітко запам’ятав адресу цієї Беатриси Портінарі, написану на конверті, хоча й не міг згадати номера будинку. Десь на бульварі Распай, у шостому окрузі Парижу.

Він відкрив у браузері сайт телефонного довідника, ввів ім’я, прізвище, адресу. Це спрацювало: він отримав домашній номер телефону. Мабуть, дані телефонного довідника ще не оновились, чим пояснювалось те, що Беатриса Портінарі досі зареєстрована за цією адресою, хоча на пошті написали, що вона там більше не проживає.

Він набрав номер. Слава богу, біль у потилиці повністю стих. Слухавку взяли.

— Алло?

— Добрий день, мене звати Ілан Дедіссе. Я б хотів поговорити з колишньою квартиранткою чи власницею, її звати Беатриса Портінарі. Ви випадково не знаєте її номер телефону чи нову адресу?

— Вам пощастило, Беатриса Портінарі приїжджала два чи три тижні тому і залишила мені свій номер мобільного на випадок, якщо хтось намагатиметься з нею зв’язатися.

Ілан схопив аркуш паперу. Він не міг відігнати думку про те, що це не випадковість.

— Це висока, доволі широкоплеча брюнетка? — запитав він.

— Так, у чоловічому одязі. Ось її номер…

Ілан записав, подякував і набрав цей номер.

— Так?

— Беатриса Портінарі?

Пауза.

— Хто ви? — промовив голос з легким італійським акцентом.

— Ви штовхнули мене на баржі, підкинули мені до кишені записку. Сьогодні вранці ми бачились у лабораторії «Еффексор».

— Як ви знайшли мій номер телефону?

Ілан підійшов до вікна, що виходило в сад, і підозріло поглянув надвір. Він інстинктивно заговорив тихо, наче боявся, що хтось у будинку його почує.

— Це дуже дивно. Тиждень тому я отримав листа, адресованого вам. На конверті було зазначено, що ви більше не проживаєте за вказаною адресою на бульварі Распай. Я зателефонував новій квартирантці, вона дала мені номер, який ви, вочевидь, залишили їй на випадок, якщо хтось намагатиметься з вами зв’язатися. А я саме той, хто намагається з вами зв’язатися. Дивно, хіба ні?

— Це помилка, усе змінилося. Вам не слід було мені телефонувати. Вони за вами стежать, і ви наражаєте мене на небезпеку.

— Хто такі «вони»? Хто і навіщо за мною стежить? Учора чи сьогодні вранці хтось обікрав мій будинок, можливо, поки я проходив тестування в «Еффексорі». Це якось пов’язано?

Знову пауза, цього разу довша. Голос на іншому кінці дроту став ще більш недовірливим.

— Те, що ви отримали листа на моє ім’я, нелогічно. Саме ви, наче випадково… Що в ньому було?

— Я не відкривав.

— Треба було відкрити. Хтось іще має знати.

— Нічого не розумію. Хто? І знати що?

Він почав говорити зовсім тихо, і вона теж.

— Пізніше я надішлю вам есемес, ми зустрінемось, і я вам поясню. Будьте обережні і більше не телефонуйте мені. Порада: не ночуйте вдома, вони здатні на все. Усе це стає вкрай небезпечним. Для нас обох.

Вона поклала слухавку.

Ілан кинув телефон і ліг, настільки сильним був новий напад болю. Тіні повернулись, вони танцювали й кружляли під повіками.

Він згорнувся в клубок, йому здавалось, що він зараз здох­не. 

12

Немає нічого нуднішого, ніж працювати на заправці вночі. Година за годиною потрібно боротися зі сном, уткнувшись у книжку чи журнал. Інтернету тут немає, бо у шефа виникла геніальна ідея заборонити до нього доступ. Єдина перевага? Можна брати книжки безпосередньо в маленькій книгарні у глибині магазину і читати безкоштовно.

На цих грудневих вихідних усе було трохи інакше: у зв’язку з наближенням різдвяних відпусток та збільшення потоку машин, які прямували в бік гір, Ілан був не єдиним нічним працівником. В цю особливо завантажену суботу на підмогу залишилася його колега Меган. Через відсутність спільних інтересів двоє працівників говорили небагато, але здавалося, що час минає швидше, коли поруч відчувається чиясь присутність.

Була майже 22 година, коли задзвонив мобільний Ілана. Це була Хлоя, нарешті. Він перепросив у Меган і відійшов убік. Він чекав цього дзвінка увесь день, проте досі ображався на дівчину за те, що вона так жорстко покинула його напередодні неподалік від набережної Сени.

— Ілане? Це я. Вибач, що не змогла зателефонувати тобі раніше, але я була зайнята пошуками і не помітила, як минув час. Ми можемо поговорити в тиші? Поруч із тобою нікого нема?

Ілан намагався зберігати нейтральний тон, він не хотів виказувати свою нетерплячість.

— Ні. Говори.

— Я прослухала твої повідомлення на автовідповідачі. Насправді я поїхала на тестування із самого відкриття. У певний момент ми мали перебувати в будівлі одночасно. Фей теж там була, я бачила її в першу ж годину.

— Логічно. Вона часу не гає.

— Не знаю, чи ти помітив, але там, у лабораторії, було небагато людей. Вона, до речі, не існує в інтернеті і не зареєстрована у торговому реєстрі.

— Так само, як і «Абіліфай»… Корабель-привид.

— Саме так. Побачивши цю аномально малу кількість добровольців на тестуванні, я відчула, що тут щось нечисто. Я купила у тютюновому кіоску вчорашній, п’ятничний «Парізьєн», щоб порівняти його з тим, що ми взяли на баржі. І що ти думаєш — у цьому примірнику немає жодного сліду того оголошення. Інакше кажучи, вони отримали право на випуск підробної партії газет.

Ілан не забарився скласти два плюс два:

— Отже, це