Мілан Кундера - Жарт

а бійка сталася через те, що вони посварилися, та суд не взяв до уваги його пояснень, і Ґонзі дали пів року в’язниці, а потім він потрапив прямісінько сюди.

Ґонза був слюсар високого розряду, то, звісно ж, йому було байдуже, де вправлятися у своєму ремеслі чи в чому завгодно; ні до чого він не прихилявся, а до своєї будучини виявляв цілковиту байдужість, яка була джерелом його безмежної свободи.

Цим рідкісним відчуттям свободи міг дорівнятися до нього тільки Бедржих, найхимерніший хлоп’яга з нашої кімнати на двадцять душ, долучився він до нас тільки за два місяці після традиційного осіннього призову, тому що спершу його призвали служити в піхоті, де він рішуче відмовився брати до рук зброю, адже це суперечило його суворим релігійним принципам; там не знали, що з ним удіяти, надто ж після того, як перехопили його листи, які він адресував Труменові й Сталінові й у яких патетично закликав цих двох державних діячів розпустити їхні армії в ім’я соціалістичного братання; командування так збентежилося, що попервах дозволило йому брати участь у шеренгових управах, тож він був єдиний поміж вояками, хто не мав зброї, зате виконував команди «на плече» і «зброю до ноги» з бездоганною точністю, хоч руки його були порожні. Брав він участь і в перших уроках із політпідготовки, під час дискусій виступав і пречудово шпетив імперіалістичних паліїв війни. Та коли він із власного почину виготовив і повісив у казармі плакат, де закликав скласти всю зброю, військовий прокурор обвинуватив його в бунті. Судді настільки були спантеличені його миролюбними промовами, що призначили психіатричну експертизу, потім довго вагалися, аж нарешті запроторили його до нас. Бедржих був щасливий: він єдиний самохіть домігся чорних петлиць і був у захваті від цього. Тим-то він і почувався вільним — тільки у нього це почуття знаходило вияв не в зухвальстві, як ото в Ґонзи, а якраз навпаки — у спокійній дисциплінованості й незворушній запопадливості до праці.

Решта вояків була більш схильна до неспокою: тридцятирічний Варґа, словацький угорець, позбавлений будь-яких національних забобонів, воював у кількох арміях підряд і побував у полоні по обидва боки фронту; рудий Петран, у якого брат утік за кордон, убивши при цьому прикордонника; простак Йозеф, син заможного селянина з долини Ельби (він звик до широких ланів, де співають жайворонки, і тепер задихався від жаху в штольнях і галереях); Стана, двадцять років, жевжик із робітничого передмістя Праги, квартальний національний комітет написав на нього вбивчу характеристику, де обвинуватив у пияцтві під час першотравневої демонстрації й у тому, що він дзюрив біля тротуару на очах в охоплених ентузіазмом громадян; Петер Пекни, студент правового факультету, який під час Лютневої революції разом із іншими студентами брав участь у антикомуністичний демонстрації (незабаром він зрозумів, що я належав до тих, котрі вигнали його з навчання після лютневих подій, тож був єдиним, хто виявляв своє лихе задоволення тим, що бачить мене там, куди і його запроторили).

Хотів я згадати й інших вояків, з якими розділяв долю, та маю триматися головного: це був Ґонза, якого я любив найдужче. Пригадую одну з наших перших розмов; якось під час перепочинку в штольні (був тоді обід) ми опинилися поруч, і Ґонза ляснув мене по коліну. «А ти, глухонімий, хто такий насправді?» Я і справді був глухонімий (постійно занурений у промови на свій захист), і тепер спробував йому старанно пояснити (фразами, що тепер я відчуваю їхню штучність і силуваність), як я тут опинився і чому, як, по правді, не маю до цього всього ніякого стосунку. Він відказав: «Дурнику ти заплішений! А ми хіба маємо якийсь стосунок?». Я знову спробував викласти йому мій погляд на ситуацію (вишукуючи якомога природніші слова), і Ґонза, проковтнувши останній кусень, помалу сказав: «Якби ти був такий високий, як оце дурний, то сонце геть спекло б тобі мізки». У тій фразі з мене весело кепкував плебейський дух передмістя, і мені враз стало соромно за те, що я, мов розбещена дитина, весь час домагаюся втрачених привілеїв, тоді як свої переконання будував якраз на відмові від привілеїв.

Згодом я близько заприязнився з Ґонзою (я завоював його повагу, бо умів здійснювати подумки розрахунки, пов’язані з платнею, і кілька разів не дав нас обманути з грішми); якось він почав кепкувати з того, що я, мов дурень, скнію в казармі, замість того щоб скористатися звільненням, і потягнув мене до міста разом з іншими вояками. Дуже добре пам’ятаю цей випадок; нас було чималенько, може, з восьмеро, був Стана, потім Варґа, а також Ченек, хлопчина з факультету декоративно-ужиткового мистецтва, якого витурили з навчання (до «чорнюків» він потрапив за кубістські полотна, які малював студентом; тепер, задля того щоб здобути ту чи ту вигоду, він обмалював усі стіни в казармі зображеннями гуситських воїнів із булавами і бойовими ціпами). Небагато куди ми могли піти: середмістя Острави було для нас заборонене; доступні тільки декотрі вулиці, а на них — лише кілька забігайлівок. Коли ми прийшли в сусіднє передмістя, нам пощастило: у колишньому спортзалі, до якого нам не заборонялося заходити, влаштували танці. Заплативши якусь мізерію за вхід, ми ввалилися до приміщення. У просторій залі були столи і стільці, але люду було небагато: з десяток дівчат і десятків зо три хлопців, половина з них — артилеристи з місцевої казарми; угледівши нас, вони насторожилися, ми шкурою відчували, що вони стежать за нами і рахують нас. Ми посідали за довгим столом, де нікого не було, і замовили пляшку горілки, та кельнерка шорстко відказала, що алкоголь продавати заборонено, тож Ґонза звелів, щоб вона принесла вісім склянок лимонаду; потім кожен дав йому по купюрі, й за десять хвилин він повернувся з трьома пляшками рому, яким ми поліпшили смак того лимонаду, наливаючи ром під столом у склянки. Робили ми це потайці, адже знали, що артилеристи пильнують за нами і не оминуть нагоди донести кому треба про вживання алкоголю. Слід сказати, армійці ставилися до нас глибоко ворожо: з одного боку, вони вважали нас підозрілими елементами, вбивцями, злочинцями і ворогами, що ладні будь-якої миті (згідно зі шпигунськими романами, які популярні були за тієї пори) підло знищити їхні мирні родини, з іншого боку (і, звичайно, це було найголовніше) — заздрили, що в нас є гроші й ми можемо дозволити собі набагато більше за них.

У цьому і полягала химерність нашої ситуації: знали ми тільки втому і тяжку працю, кожні два