Мілан Кундера - Жарт

роботи. Попри це працював я запопадливо і навіть з якоюсь люттю; поклав собі сягнути високих трудових здобутків і незабаром майже доскочив цього.

Проте ніхто не вбачав у цьому вияву моєї свідомості: усім нам платили за обсяг виконаної праці (щоправда, вираховували за харчування й утримання, проте нам і так залишалися чималі грошенята), тож багато хто, хоч яких там поглядів вони дотримувалися, гарували, як чорні воли, щоб бодай якийсь зиск отримати від цих змарнованих років.

Хоч усіх нас вважали запеклими ворогами режиму, проте в казармі змушували дотримуватися всіх форм публічного життя й соціалістичного колективізму: ми, вороги режиму, організовували імпровізовані десятихвилинні політінформації, що відбувалися під контролем політкомісара, брали участь у щоденних політбесідах, випускали стіннівки, наліплюючи в них світлини діячів соціалістичної держави, і малювали гасла про щасливе майбутнє.

Попервах я майже демонстративно і цілком добровільно брав участь у всіх тих справах. Але і це ні для кого не стало доказом: хіба інші не робили те саме, коли потрібно було, щоб на них звернуло увагу командування й випустило в місто? Жоден вояк не розглядав цю діяльність як політичну, а просто вважав позбавленою сенсу метушнею, яку потрібно було виконувати задля тих, під чиєю владою ми перебували.

Урешті я зрозумів, що мій бунт був ілюзорний, що моя несхожість стала помітна вже тільки для мене, а інші її не бачать.

Поміж підстаршинами, в цілковитій владі яких ми перебували, був один куций словак із темним чубом, капрал, який відзначався лагідним характером і цілковитою відсутністю садизму. Всі ми добре ставилися до нього, хоч декотрі лихі язики казали, що його доброта — це лише дурість. На відміну від нас, молодші командири, звісно, мали зброю, і часом їх возили на стрільбище. Якось куций капрал повернувся з тих навчань переможцем: казали, він посів перше місце, бо здобув найбільше балів за влучну стрілянину. Багато хто з нас вітав його (хто зі щирої приязні, хто задля сміху), а капрал аж шарівся від задоволення.

Того ж таки дня мені випало бути з ним наодинці. Щоб підтримати розмову, я запитав: «Як це вам щастить так влучно стріляти?».

Капрал глянув на мене і відказав: «А в мене є спосіб. Я кажу собі: оця бляшана мішень — імперіаліст. І тоді мене охоплює така лють, що я поціляю простісінько в десятку!».

Я вже хотів було запитати, яку ж людину уявляє він під досить-таки абстрактним образом імперіаліста, аж він замислено і поважно сказав: «Не втямлю, чому ви так вітаєте мене. Адже, якби розпочалася війна, я залюбки стріляв би у вас!».

Почувши це від такого лагідного чоловіка, який жодного разу не підвищив на нас голосу, — згодом за це його кудись перевели, — я збагнув, що ниточка, яка пов’язувала мене з партією і з товаришами, щойно безповоротно вислизнула у мене з рук. Мене викинули за межі мого життєвого шляху.

6

Атож, усі зв’язки урвалися.

Урвалося навчання, участь у русі, урвалася робота, дружба, кохання й пошук любові, одне слово, настав край усьому осмисленому плину життя. Лишився мені тільки час. Зате його пізнав я так глибоко, як ніколи доти. Був це уже не той звичний час, який обертався працею, коханням, усіма можливими зусиллями, час, який я сприймав неуважно, бо він був непомітний і тихенько спливав поза моїми плечима. Тепер він постав переді мною у всій оголеності, таким, який він був, у своїй достеменній, первинній подобі, тож спонукав мене прозивати його справжнім найменням (адже тепер я проживав чистий, порожнісінький час), щоб я не забував про нього ні на мить, щоб постійно думав про нього, щоб постійно відчував його ваготу.

Коли звучить музика, ми чуємо її, та забуваємо, що це тільки один із аспектів часу; коли оркестр замовкає, ми чуємо час; сам собою час. Я проживав паузу. Звісно ж, не оркестрову паузу (не ту, що її тривалість позначається умовною позначкою), а паузу без меж. Ми не могли (як це робили зазвичай в інших видах війська) потроху відтинати шматочки кравецького метра і щодня констатувати, як зменшується дворічний термін нашої служби; «чорнюків» могли тримати у війську стільки, скільки вважатиме за потрібне командування. Сорокарічний Амброз із другої роти гарував тут уже четвертий рік.

Перебувати на військовій службі, маючи вдома дружину чи наречену, було нестерпно гірко; це означало весь час подумки стежити за їхнім життям, яке вийшло з-під твого контролю. І ще означало постійно тішитися думкою про можливий їхній приїзд (а це трапляється так рідко!) і безперестану тремтіти зо страху, що командир скасує звільнення, заплановане на той день, і дружина марно стоятиме під брамою. Поміж «чорнюками» (з притаманним їм чорним гумором) ходили чутки, наче офіцери чекають цих вояцьких дружин, що стужилися за пестощами, улещають їх і збирають плоди жаги, які могли б належати ув’язненим у казармі чоловікам.

І все ж оті, у кого вдома була жінка, мали якусь ниточку, що перетинала ту паузу, може, кволу, може, ненадійно тонку, може, таку, що ось-ось урветься, проте вона була. У мене і такої ниточки не було; всі стосунки з Маркетою я урвав, і якщо мені й надходили якісь листи, то тільки від матінки… То хіба ж це не була ниточка, га?

Ні, тому що батьківська домівка — це не ниточка; це тільки минуле: листи, що надходять від батьків, це послання з континенту, від якого ти віддаляєшся; навіть гірше: такі листи весь час нагадують, що ти заблукав, нагадують про ту гавань, з якої вийшов ти в люди, виплеканий так чесно, так старанно створеними умовами; авжеж, каже тобі той лист, гавань ця і досі є, незмінна, певна і гарна у своїй давності, але шлях, шлях до неї утрачений!

Отак потроху звик я до того, що моє життя втратило свою безперервність, що воно випало у мене з рук і що мені лишилося бодай внутрішньо бути там, де я реально і непорушно перебував. І поступово мій зір пристосувався до цього напівмороку знеособлення, і я почав розрізняти людей довкола себе; з певним запізненням, щоправда, але не аж так безнадійно, щоб стати для них геть чужим.

Перший, хто виринув із того напівмороку (як оце зараз перший виринув із сутінків моєї пам’яті), був Ґонза, хлопчина із Брно (який розмовляв майже незрозумілим жаргоном тамтешнього передмістя), якого запроторили до «чорнюків» за те, що він відлупцював поліцая. То був його давній приятель іще зі школи, тільки старший на клас,