Артур Конан Дойль - Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

class="p1">— Непогано, нам саме потрібні хороші бухгалтери. А ви, містере Прайс?

— Я — маклер.

— Що ж, я думаю, ми зможемо влаштувати вас у нашій компанії. Я вас відразу ж сповіщу. А тепер, прошу вас, залиште мене. Хай йому біс, та йдіть уже!

Він так несподівано зірвався на крик, що ми з Голмсом обмінялися красномовними поглядами, а Голл Пікрофт ступив до столу.

— Містере Піннер, сьогодні ви мусили видати мені нове завдання, — сказав він.

— Так, так, звісно. — Чоловік уже опанував себе. — Затримайтеся на хвилинку. Ваші друзі також можуть зачекати тут. За три хвилини я буду до ваших послуг. — Він підвівся, чемно поклонився й вийшов крізь двері в дальньому кінці кімнати, ретельно причинивши їх за собою.

— Він не втече? — прошепотів Голмс.

— Це неможливо, — відгукнувся Пікрофт. — Двері ведуть до внутрішнього приміщення. Там немає виходу.

— А меблі там є?

— Учора не було.

— Гм, то що ж він там робить? Що його так вразило?

— Може, він вирішив, що ми з поліції? — припустив я.

Проте Голмс похитав головою.

— Він уже був наляканий, коли ми ввійшли. Мені здається, що...

Його слова були перервані стуком, що лунав із боку дверей, які вели до внутрішнього приміщення.

— Якого дідька він грюкає у власні двері? — здивувався маклер.

За секунду звук повторився, але ще дужче. Ми завмерли, втупившись у зачинені двері. Обличчя Голмса зробилось нерухомим, він напружено подався вперед. І тієї-таки миті з-за дверей почулося якесь булькання, наче хтось полоскав горло, потім щось квапливо зашкребло по дереву. Голмс зірвався з місця, штовхнув двері, але вони виявились замкненими. Уже втрьох ми налягли на них, одна із завіс хруснула, й ми увірвалися до кімнати. Вона була порожня.

Розгубленість наша тривала якусь мить. У кутку виявилися ще одні двері. Голмс одним стрибком дістався їх і відчинив. Долі за дверима лежали піджак та жилет, а на гачку, вбитому в стіну, висів сам виконавчий директор «Франко-Мідландської компанії залізних виробів». Голова його жахливо нахилилась до грудей, а зігнуті в колінах ноги сіпалися. Звук, який перервав нашу розмову, видавали його підбори, що барабанили в перегородку. Не барившись ані секунди, я обхопив його за поперек і підняв, а Голмс із Пікрофтом послабили зашморг, який глибоко врізався у складки шиї. Потім ми перенесли Піннера до іншої кімнати й поклали на підлогу. Обличчя його залишалося синім, він дихав натужено, то втягаючи, то випинаючи розпухлі бузкові губи. Це була жалюгідна подоба тієї сповненої сили людини, з якою ми спілкувалися п’ять хвилин тому.

— Що ви скажете, Ватсоне? — запитав Голмс.

Нахилившись, я почав оглядати Піннера. Пульс був слабким і переривчастим, але дихання вирівнювалось, у вузьких щілинах під повіками поблискували білки очей.

— Ми встигли вчасно, — сказав я. — Ще б секунда-друга — і кінець. Тепер він виживе. Відчиніть вікно й подайте карафу. — Я розстебнув комір Піннера, хлюпнув водою йому в обличчя та взявся підіймати й опускати його руки, доки він не почав дихати рівно та глибоко. — Треба трішки зачекати, — додав я, обернувшись до друзів.

Голмс стояв біля столу, засунувши руки в кишені брюк та нахиливши голову.

— Думаю, час викликати поліцію, — проговорив він. — Хоча, чесно кажучи, я хотів би розібратися в цій справі, перш аніж зустрінуся з ними.

— Для мене це все — цілковита загадка, — почухав потилицю Пікрофт. — Якого дідька їм знадобилося тягти мене в Бірмінгем, а потім...

— Якраз саме із цим усе зрозуміло, — нетерпляче перебив Голмс. — Але такий несподіваний поворот...

— Чи не хочете ви сказати, що з усім, що відбувалося досі, ви розібрались?

— Це ж елементарно. Якщо відстежити перебіг подій і як слід проаналізувати факти, висновок напрошується сам собою.

— І який же висновок?

— У цій справі є дві вихідні точки. Перша — Пікрофта спонукали підписати документ, що з’єднає його з ніби процвітаючою компанією. Ви усвідомлюєте значення цього факту?

— Навряд чи.

— Навіщо це могло знадобитися? Зрозуміло, що не для дотримання формальностей. Такі питання зазвичай вирішують на словах, і не було жодної нагальної потреби відступати від загальноприйнятого правила. Мій юний друже, їм просто знадобився зразок вашого почерку.

— Але навіщо?

— Навіщо? Якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, нам удасться розплутати весь клубок. Мені спадає на думку лишень одна відповідь. Хтось хотів навчитися підробляти вашу руку, а для цього потрібен зразок. Тепер перейдімо до другого пункту.

Піннер наполегливо просив вас не посилати письмової відповіді в контору «Моусон-енд-Уїльямс», іншими словами — він хотів, щоб менеджер тієї фірми був упевнений, ніби містер Голл Пікрофт, якого він у вічі не бачив, у понеділок уранці з’явиться на службу.

— Боже мій! — заволав наш клієнт. — Як же я сам не здогадався?

— Тепер ви розумієте, навіщо їм знадобився зразок вашого почерку? А раптом комусь спаде на думку порівняти почерк людини, що з’явилася замість вас, із почерком, яким заповнено анкету? Брехня відразу ж розкриється. Крім того, їм було важливо зробити так, щоб ви не мали змоги обдумати ситуацію й зустрітися з кимось, хто міг би розповісти вам, що в конторі Моусона працює ваш двійник. Тому вам видали аванс у сто фунтів, відправили подалі від Лондона й завантажили безглуздою роботою. Досить проста схема.

— Однак навіщо цьому чоловікові знадобилося видавати себе за власного брата?

— Це теж зрозуміло. У справу, напевно, вплутано лише дві особи. Один удає із себе вас у конторі фірми. Другий повинен був з’явитися до вас із пропозицією про роботу, але зважив, що для ролі роботодавця доведеться залучати когось третього, а цього йому не хотілося. Він поспіхом змінив зовнішність, сподіваючись, що зможе обкрутити вас кругом пальця. Якби не випадково помічена пломба, його план міг би спрацювати.

Голл Пікрофт сплеснув руками.

— Боже правий! — закричав він. — І чим же він займався, цей другий Голл Пікрофт, у «Моусон», поки мене тут водили за носа? Містере Голмс, скажіть, що мені робити?

— Необхідно телеграфувати до «Моусон».

— Щосуботи вони зачиняються опівдні.

— Напевне там є сторож або хтось із обслуги.

— Точно! Там постійно чергує охоронець — у них же зберігаються цінні папери. Я чув про це, коли працював у Лондоні.

— Чудово. Від нього ми й дізнаємося,