Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

ледь видно з-під купи плащів; і лише Хая, що з’являється згодом, трохи наводить тут лад. Плащі опиняються на підлозі. Хая нахиляється над старою тіткою і слухає її дихання — воно таке слабке, що здається, ніби метелик своїми крильцями створює більший вітер. Але серце б’ється. Хая, ледь зарум’яніла від горілки, прикладає вухо до грудей Єнти, до цілих в’язок амулетів, шнурочків та ремінців, і чує тихе «тук-тук», дуже повільне, рівночасне з диханням.

— Бабусю Єнто! — тихо кличе Хая, і їй здається, що напівприкриті повіки старої здригнулися, смикнулися зіниці, а на вустах з’явилося щось схоже на усмішку. Це якийсь заблуканий усміх — часом кутики вуст підіймаються, часом опускаються, і тоді Єнта схожа на мертву. Її долоні ледь теплі, шкіра м’яка, бліда. Хая поправляє їй волосся, що вибилося з-під хустки, і нахиляється до її вуха:

— Ти жива?

І знов на обличчі старої з’являється та усмішка, що жевріє лише мить і щезає. Хаю здалеку кличе тупотіння ніг і гучні звуки музики, тож вона цілує стару в ледь теплу щоку і біжить танцювати.

До кімнати Єнти долинає ритмічне притупування — гості танцюють. Музики сюди майже не чути, вона глухне між дерев’яними стінами, розсипається на поодинокі звуки в крутих коридорах. Чути лише «гуп-гуп» — це стопи танцівників. Іноді ще пищання й погукування. Біля Єнти була якась літня жінка, але, спокушена весіллям, урешті-решт пішла. Єнті й самій цікаво, що там діється. Вона здивовано виявляє, що може легко вислизнути з власного тіла й зависнути над ним; вона дивиться на своє обличчя, запале й бліде. Дивне відчуття, але вже за мить вона пливе далі, похитуючись на повівах протягу, на вібраціях звуку, легко проходячи крізь дерев’яні стіни та двері.

Щойно Єнта все бачила згори, а через секунду її зір повертається під напівприкриті повіки. І так усю ніч. Підлітання — опадання. Балансування на межі. Це виснажує Єнту, правду кажучи, вона ніколи так не втомлювалася: ні прибираючи, ні пораючись у городі. І все ж усе це приємно — і підлітання, і опадання. Дратує лише цей рух, різкий, пронизливий, який намагається виштовхати її кудись далеко, поза обрій, ця сила, зовнішня й груба, якій непросто було б чинити опір, якби тіло зсередини надійно не оберігав амулет.

Дивно: її думки огортають цілу околицю. «Вітер», — промовляє якийсь голос у голові, мабуть, її власний. Вітер — це погляд померлих, яким вони дивляться на світ із того місця, в якому перебувають. «Ти бачила коли-небудь польові трави, як вони хитаються, вихиляються? На них точно дивиться хтось із мерців», — так їй хотілося б сказати Хаї. Адже якщо полічити небіжчиків, то виявиться, що їх набагато більше, ніж живих. Їхні душі очистилися довгою мандрівкою багатьма тілами і тепер чекають Месію, що прийде завершити творіння. І дивляться на все. Ось чому на землі віє вітер. Вітер — це їхній уважний погляд.

Після недовгого тривожного вагання вона сама вливається в той вітер, що гуляє над рогатинськими будинками, над приземкуватими халупами, над возами, що зачаїлися на ринку, чекаючи покупця, над трьома кладовищами, над костелами, синагогою й церквою, над рогатинським шляхом, — і жене далі, розчісуючи пожухлі трави на пагорбах; спершу хаотично, абияк, а згодом струнко, ніби учень, що запам’ятовує кроки танцю, біжить берегами рік аж до Дністра. Там зупиняється, бо Єнту чудує примхлива лінія русла, її викрутаси, схожі на літери ґімель і ламед[26]. І завертає назад, але аж ніяк не через кордон, який у змові з рікою розділяє дві великі держави. Адже для погляду Єнти такі перепони — ніщо.

4

Маріяш і фараон

Маріяш і фараон[27]

У єпископа Солтика серйозний клопіт. Навіть щирою молитвою не вдається прогнати ті думки. У нього пітніють руки, він прокидається на світанні разом із птахами, а спати з певних причин лягає пізно. Його нерви ніколи не відпочивають.

Двадцять чотири карти. Роздають по шість, одну тягнуть з колоди — вона буде козирем, яким можна буде бити інші масті. Єпископ заспокоюється лише тоді, коли сідає за гральний стіл, точніше, тоді, коли на столі уже лежить козирна карта. На нього в ту мить сходить щось на кшталт благословення. Розум досягає приємної рівноваги, чудесного aequilibrium, зір зосереджується на столі й картах, просто пожирає їх. Дихання вирівнюється, піт на чолі висихає, руки перестають тремтіти, набувають швидкості й точності, пальці спритно тасують карти і викидають їх одна за одною. Це мить особливої насолоди, єпископ ладен був би жити надголодь, відмовитися від усіх тілесних утіх заради цього моменту.

У маріяш єпископ грає з достойними суперниками. Нещодавно, коли сюди прибув з паломництвом перемиський канонік, грали до ранку. Грає з Яблоновським, Лабенцьким, Коссаковським, але йому все мало. Тому останнім часом трапляється й дещо інше. Йому незручно про це думати.

Він знімає через голову єпископське облачення, перевдягається у звичайне собі вбрання, на голову надягає шапку. Про це знає лише його камердинер Антоній — сказати б, член родини. Але той жодним жестом не зраджує подиву. Єпископові не можна дивуватися, єпископ — то єпископ, він знає, що робить, коли велить везти його до підміських корчем, де грають у фараона на гроші. За стіл сідають випадкові купці, шляхтичі-подорожани, гості з-за кордону, чиновники, що везуть листи та грамоти, а також різні авантюристи. У тих задимлених і не надто чистих корчмах здається, ніби грає цілий світ, ніби карти поєднують людей краще, ніж віра чи мова. Досить сісти за стіл, розгорнути перед собою віяло з карт — і все стає зрозумілим без слів. Треба лише грати так, щоб мати з того зиск, щоб забрати увесь виграш. Єпископові здається, що це — нова мова, яка ріднить усіх на один вечір. Коли йому бракує готівки, він посилає по єврея, але позичає лише невеликі суми. Для більших у нього є вексель від житомирських євреїв — когось на кшталт його банкірів; кожну позичку він завіряє своїм підписом.

Грає кожен, хто сідає за стіл. Ясна річ, єпископ волів би добірнішого товариства, але в рівних йому грошей якраз небагато, найбільше їх мають заїжджі гендлярі або турки, чи якісь офіцери, чи ще хтось, люди з нізвідки. Коли банкір висипає гроші на стіл і тасує карти, кожен, хто хоче грати проти нього, сідає до столу з власною колодою. Гравець бере з неї одну або й більше карт, розкладає їх перед собою, а згори кладе ставку. Закінчивши тасувати,