Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

я суха гілка, Ви повинні відрізати мене від стовбура і дозволити, щоб сильний паросток утримував дерево міцним.

-- Зараз у нас є ти! Цього достатньо! Сюжер тобі допоможе.

-- Сюжер не вічний.

І тоді, на моє полегшення, батько здався, може з любові, а може з ніжності. Він важко зітхнув, зігнувся, щоб всістися поряд зі мною на сходах, хоча йому довелося спертися мені на плече, на щастя я витримав вагу його тілес і скелета.

-- Синку, коханий синку, -- сказав він спокійно, ніжним голосом. – Завжди такий обережний, такий занепокоєний, такий відповідальний. Ти надто суворий до себе… Якби ти бачив те, що бачу в тобі я, проблиски великого короля, яким ти станеш…

-- Ні, батьку, я не стану королем і не одружуся з Елеонорою Аквітанською.

Він поважно кивнув і поглянув на один з дерев‘яних хрестів, що висіли на стіні. Він позначав одинадцяту стацію Хресної Дороги, мить коли Ісуса прибивають до хреста.

-- Гадаєш, це твоє останнє слово у цій справі? – запитав мене він.

-- Так. – Я знов зібрав свою гриву в косичку і сам почав відрізати локони.

Вони ще не встигли опуститися на блискуче каміння стертої підлоги ризниці, коли я вперше зауважив це.

Холод.

Він виходив від мого батька, а може вже й ні. Бо чоловік, який знаходився поряд зі мною, вже не був близьким, чи навіть знайомим. А його голос… невже цей хриплий, металічний голос, який вимовив мою епітафію, належав йому?

-- Отже, ти не залишаєш мені вибору, -- сказав він. – Я сам візьму за жінку німе дівчисько. Не розумію тієї глибокої відрази, яку ти відчуваєш до цієї південки, можливо це лишень страх незайманого, то це минеться і ти побачиш, що немає чого боятися. Коли ти на них залазиш, вони втрачають свою силу. Але ця шмаркачка – ключ до майбутнього нашого королівства і тобі доведеться терпіти її у своєму житті. Якщо не хочеш її за жінку, вона стане твоєю матір‘ю.

-- Ви? Одружитеся з Елеонорою Аквітанською? – Неймовірні слова, я ледь не засміявся, почувши їх. – Ви готові ризикнути, що Вас відлучать від церкви за бігамію? Тепер Ви богохульствуєте на освяченій землі, батьку.

-- Бігамія? Ти ще не зрозумів. Я даю тобі перший вибір в ролі короля. Або завтра вранці, до світанку, ти прийдеш в мої покої й погодишся на шлюб, або твоя мати раптово захворіє. Помре, не витримавши болісних мук, можливо її відправить в пекло пил одного з тих поганських каменів, які вона потайки обожнює. Це буде жахливо, таке нещастя. І ми оплакуватимемо її як належить, в той час, коли ти одягатимеш мене на церемонію з нагоди заручин з красивою аквітанською дівчиною.

Король, розсудливий чоловік, який сидів поряд зі мною, знов сперся мені на плече, щоб встати. Захитався і ледь не впав на мене, але я допоміг йому піднятися, хоча для мене ми вже не були батьком і сином, а королем і слугою.

-- Завтра, Людовику. Завтра, -- повторив король, перехрестився перед хрестом і пішов.

Ніхто з нас двох не знав, але того клятого вечора ми були не самі в ризниці.

Неначе сама доля хотіла змусити мене заплатити за всі ті рази, коли я прикидався сповідником у минулому, хтось підслухав розмову, яка змінила розвиток французького королівства, заховавшись за шторками старої сповідальні, яку колись винесли, і яка опинилася в ризниці.

 

9 Миловарня

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Жах від того, що його зв‘язали й везли, як якийсь тюк на крижах коня, змінила надія, коли хлопчик почав впізнавати дерева, міст і пральню, поряд з якою знаходилася його перша домівка – миловарня.

Пузатий солдат взяв його під пахву, немов шмат шинки і зайшов з ним у сутінки внутрішнього двору. Тоді без зайвих церемоній кинув на підлогу поряд з пірамідою з кусків мила і нахилився до його обличчя.

-- Навіть не думай рухатися. Ми послали за герцогом, кажуть він невдовзі прибуде. А ти ж не хочеш розсердити герцога, правда, хлопче?

-- Ні, -- витиснув він з себе і схилив голову, вдаючи переляканого.

Але він не був переляканим, принаймні не дуже.

Він виріс на цьому подвір‘ї, знав кожен з казанів, у яких на повільному вогні варилося місиво, й міг розпізнати за запахом вміст усіх великих глиняних глечиків.

Він знав скільки тримати на вогні цей казан, і он той, і звісно ж багато разів складував куски мила в себе за спиною. Ряд за рядом, утворюючи багаторівневу фігуру. Не дивлячись на те, що йому не вдалося повністю ослабити мотузку, яка зв‘язувала йому руки за спиною, він міг насліпо відсунути одну з пластин піраміди.

Хлопчик знав, що в них є порожнини, матері навчили його, що якщо куски мила лежали надто близько і не провітрювалися, то ставали нерівними й м‘якими.

Тож він прослизнув всередину піраміди, де могло поміститися тільки таке дрібне тіло, як в нього, і оскільки він був дуже спритним, руками зв‘язаними за спиною йому вдалося поставити пластину на місце і закритися у своїй маленькій в‘язниці.

Хлопчик прислухався, почулися кроки.

-- Розкажіть мені, що трапилося, і негайно! – вимагав гучний, владний голос.

Хлопчик поглянув поміж кусками мила і впізнав високого юнака в білій туніці, управителя миловарні.

Він йшов за герцогом.

Хлопчик знав і герцога.

Герцог інколи відвідував миловарню, він був огрядний, як ведмідь. Його волосся виділялося, бо було чорнющим, і він одягався в золото і яскраві кольори. Він був веселим і надто шумним.

Деколи він приходив і співав пісень, змушуючи матерів танцювати з ним.

Вони погоджувалися, всі кружляли й кружляли, в той час, як інші плескали в долоні, але в його очах завжди був такий страх, немов він дивився на гадюк.

-- Погані справи, сеньйоре. Дві сестри