Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

швидко скрутив ґніт на своїй лампі, яку прихопив, аби освітити собі шлях на розхитаних сходах. Тоді бліде світло, що падало до кімнати, стало виразніше, а гострі риси батькового зморшкуватого, досі вродливого лиця — різкіші.

— О, — сказав я, усміхнувшись, — я мав би знати, що ви в таку пору вже давно встали й готові до праці.

— Я вже три години як не сплю, — відповів він, змірявши мене холодним поглядом.

— Сподіваюся, то не біль у суглобах заважав вам спати.

— Я сплю стільки, скільки треба.

Батько сягнув рукою до єдиного крісла в кімнаті — невеликого дерев’яного кріселка — і, впершись обома руками у спинку, підвівся. Коли він став отак переді мною, важко було сказати, чому він горбиться: через недугу чи через похилу стелю в кімнаті.

— Я хочу дещо вам сказати, батьку.

— То кажи — коротко і чітко. Я не маю часу слухати цілий ранок твою балаканину.

— У такому разі я перейду відразу до справи.

— Переходь і закінчуй скоріше. Дехто має багато роботи.

— Гаразд. Спробую так, як ви просили — коротко і чітко. Річ у тім, що ви останнім часом стали немічні. І то настільки, що навіть обов’язки помічника дворецького вам уже не до снаги. Його світлість вважає — і тут я, безперечно, з ним погоджуюся, — що коли вам дозволити й надалі сповнювати ваші теперішні обов’язки, ви поставите під загрозу бездоганний робочий лад у домі, а надто важливу міжнародну зустріч, що відбудеться за тиждень.

У блідому ранковому світлі батькове обличчя не виказувало емоцій.

— Насамперед, — продовжував я, — було вирішено, що вам краще не прислуговувати за столом — байдуже, присутні гості чи ні.

— Я прислуговував за столом кожного дня упродовж останніх п’ятдесяти чотирьох років, — зауважив батько, розмірено й спокійно.

— Крім того, ви не повинні більше носити таці з їжею та напоями навіть на найкоротші відстані. З огляду на ці правила і зважаючи на те, як ви цінуєте лаконічність, я написав оновлений перелік обов’язків, що їх ви віднині маєте виконувати. Ось він.

Мені не хотілося вручати батькові аркуш паперу, який я тримав у руках, тож я поклав його на край ліжка. Батько глянув на нього, а тоді перевів погляд на мене. У виразі його лиця так і не з’явилося жодного натяку на якісь емоції, а руки на спинці крісла здавалися повністю розслабленими. Горбився він чи ні, його могутня постать вражала — та сама постать, що вмить протверезила двох п’яних джентльменів на задньому сидінні автівки. Зрештою він мовив:

— Я впав тоді через сходи. Вони криві. Треба сказати Сімасові, щоб полагодив їх, перш ніж хтось інший через них перечепиться.

— Безперечно. Хай там як, та чи можу я бути впевнений, що ви ознайомитеся з тим переліком?

— Треба сказати Сімасові, щоб полагодив сходи. І то до того, як з Європи прибудуть джентльмени.

— Звичайно. Гаразд, батьку, бувайте.

Літній вечір, що про нього міс Кентон згадує у своєму листі, настав невдовзі після тієї розмови — цілком можливо, того самого дня. Не можу тільки пригадати, навіщо я подався на горішній поверх маєтку, де уздовж коридору вишикувалися гостьові спальні. Але, як я вже казав, мені добре запам’яталися помаранчеві промені призахідного сонця, які проникали в коридор крізь прочинені двері. Проходячи повз порожні спальні, я помітив силует міс Кентон і почув, як вона гукнула мене.

Коли згадати, як міс Кентон розмовляла зі мною про мого батька у перші дні її служби в Дарлінґтон-Голлі, стає цілком зрозуміло, чому спогад про той вечір залишився у її пам’яті аж дотепер. Коли ми удвох спостерігали за батьковою постаттю внизу, вона, без сумнівів, почувалася до певної міри винною. На моріжку вже залягли тіні від тополь, однак сонце ще освітлювало дальній закуток, де починався горбик, що здіймався до альтанки. Батько, поринувши в задуму, стояв коло чотирьох кам’яних сходинок. Його волосся ворушив легенький вітерець. На наших очах він дуже повільно піднявся сходами. Нагорі розвернувся і рушив униз, уже трохи швидше. Знов обернувшись, батько на мить завмер, розглядаючи сходи. Після того без поспіху піднявся ними вдруге. Цього разу він попрямував далі по траві, аж поки не дійшов до альтанки, а тоді обернувся й повільно рушив назад, не підводячи очей від землі. Чесно кажучи, я не можу описати його ходу краще, ніж це зробила міс Кентон у своєму листі: він і справді йшов так, «наче сподівався знайти самоцвіт, що його там згубив».

Утім, я бачу, що поринаю надто глибоко у спогади, а це, мабуть, трохи нерозумно. Адже ця мандрівка є для мене рідкісною нагодою сповна насолодитися прекрасними англійськими краєвидами, і я знаю, що потім неабияк шкодуватиму, якщо дозволю собі надміру відволікатися. І взагалі, я помітив, що досі нічого не написав про подорож до цього міста, окрім короткої згадки про зупинку на гірській дорозі на самому її початку. А це, звісно, недогляд з мого боку, коли зважити, яку насолоду я отримав від учорашньої мандрівки.

Я ретельно спланував подорож до Солсбері так, щоб уникати головних доріг. Комусь могло б здатися, що я їду самими манівцями, але такий маршрут дав мені нагоду оглянути чимало краєвидів із тих, про які розповідає місіс Саймонс у своїй прекрасній книжці, і, мушу сказати, я дуже тим маршрутом задоволений. Здебільшого я мандрував полями, огорнутий приємними луговими пахощами, і не раз сповільнював «форд», щоб краще роздивитися потічок чи долину, повз які проїжджав. Проте, наскільки пам’ятаю, з автівки я знову вийшов аж біля самого Солсбері.

Того разу я їхав довгою прямою дорогою, обабіч якої простягалися широкі поля. Пагорби змінилися відкритою рівниною, звідки було видно, скільки око сягає, а на обрії майорів шпиль Солсберійського собору. Мене огорнув спокій, і, напевно, саме тому я знову почав їхати дуже повільно — п’ятнадцять миль за годину, не більше. І то на краще, бо я встиг помітити курку, що неквапливо переходила дорогу. Я зупинив «форд» за кілька кроків від пташини, яка теж призупинила свою мандрівку й завмерла посеред дороги. Коли за мить вона не зрушила з місця, я скористався автомобільним сигналом, але це нічого не дало — пташина почала дзьобати щось на землі. Мене це трохи роздратувало, і я вже хотів було вийти з автівки й поставив одну ногу на підніжку, коли почув, як якась жінка гукає до мене:

— Ой, пробачте, сер!

Зиркнувши через плече, я побачив, що тільки-но проїхав сільський будиночок на узбіччі, звідки вибігла молода жінка у фартуху — її увагу, без