Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

став я навідуватись до рідного села, минаючи очей міліції та всяких агентів. Головою сільського КНС був товариш по школі Тимошко. Сприятелювавсь я з ним і скоро завоював «політичну благонадійність». Через його протекторат на трьох «засіданнях» всіх членів РВК[10] з п’ятьма журавлями «робітничо-селянської» (самогонки) на «повістці денній» назвався «своєю людиною» і по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалізувався.

Не звик тинятись без роботи. Згорівши в збройній боротьбі, почав працю в духовій ділянці. Тоді розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зі своїх старих однодумців заклав ініціятивну групу. Ми переконали кількох авторитетних церковників, поставили завдання – українізувати церкву.

Не легка справа – зробити зміну у віками усталених церковних традиціях. Бабки казали: «Я Бога прогнівлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважніші селяни побоювались: Чи не диявольсько-більшовицька це затія, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець і слухати не хотів про «самозванну» автокефальну церкву.

Мали з ним полемічний бій на зборах села. Він спирався на те, що автокефальна церква не має святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зісталась без рукоположеного патріярха, і святість на новообраного передали всі приявні на Соборі духовні пастирі.

Бій справи не розв’язав. Старі тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосує «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебісцит.

Аж після багатьох нарад, гарячої агітації та сімейних сварок, на третьому бурхливому сході проголосили автокефалію. І вдосвіта 40 фундаторів вирушили за 28 верст реєструвати першу в околиці українську церкву.

Це велике досягнення. Національна свідомість зорала в селі глибоку борозну: 50-літні дядюшки, поважні, господарі з ціпками в руках ідуть добиватися рідної духової святині. А які матеріяльні жадання таять вони у своїх грудях?

– Значить, свою церкву матимемо.

– Еге, бракує ще держави.

– А як наступить час піти по неї, підете, дядьку Митрохване?

– З підскоком, ще й жінку вижену, дарма, що вже старий.

– Хоч би прийшлось ціпка зміняти на кріс?

– А тож! Кріса не буде – косу візьму. Допекли до самих печінок хазяї сучасні.

– Чи ж так ви думали три роки тому?

– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачіпають, сидім собі тихенько, хай містом хоч сам дідько править. Аж вийшло, що право завоювати через місто треба.

– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею поріднили і дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: від качок і курей?

– До того йде. Так поволеньки зовсім наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соціялізм» віддай…

У живій гутірці вступали до міста. Ще комісарі спали. За два роки я вперше в місті. Щоб не наскочити на чекіста, тримався середини гурту.

Зареєстрували церкву не так скоро. Опівдні нас по одному стали викликати – випитувати.

– Хатітє церкві? – питає хмуро комісар.

– Так.

– А знаєте, как савєтская власть сматріт на церкоф? – гукав.

– Хай собі дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.

– Честному крестьяніну церкоф нє нужна. Єто опіум для бєднаво народа. Только кулакі і петлюровци желають церкві, чтоб експлоатіровать бєдноту. Нєужелі ви к нім себя зачісляєтє? Ізвєстно вам, что такіх людєй ми крутім у бараній рог?

– То кулаки, а тут церква…

– Значіт, нє атказиваєтесь? Как фамілія? – закінчує грізним тоном.

Кожний виходив наляканий: «Фамілію записав». Однак «скрутити в бараній ріг» не вдалося нікого з нас.

О третій годині кінчився допит. Вже б і реєструвати, та замішка. Причепились до протоколу загальних зборів: голова сільради підписав та невдало печатку приклав. Шкода було запевняти комісаря. Фальшивий протокол та й тільки. Мусіли бігти 56 верст за кращою печаткою. Дядьки наші посмутніли: пропав і завтра робочий день.

Аж ранком прибіг Сава скупаний з доброю печаткою. Поклали перед комісарем протокол з доброю печаткою, аж тут нова біда. Виладнали нарід у коридорі в чергу на підпис, перечислили:

– А гдє же ещо два? Реєстрація нєдєйствітєльна.

Занепокоїлись. Прибігає Олекса:

– Кого ж нема і де б дівався, недавно всі були?

– Матвія арештували!

– Хто? За віщо? – накинулися всі.

– Не знаю. Вийшли кваску попити. Підходить, мабуть, сексот і до Матвія:

– Ти аткуда?

– А хіба що? – викручується Матвій.

– Как фамілія? – наступає сексот.

– Чого чіпляєтесь? – відпекується Матвій.

– Да гаварю тєбє, что ето он, – встряває другий сексот.

– Два года тебя іщем, бандіт. В Допрє давно мєстєчко ожідаєт, – і повели.

Похнюпились дядьки: пропаде й третій день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по місту шукати свого чоловіка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пізно вже: комісаріят не урядує.

Аж третього дня під вечір залагодили справу. А Матвій аж восени вернувся.

Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Українську літургію, дівчата пишно й святочно прибрали в церкві в національному дусі. І на Зелені свята відбулась незнана ще й дідам нашим на селі церковна урочистість. Запросили єпископа, священиків, представників сусідніх парохій. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усім миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалістом – духовним пастирем першої в районі української церкви.

Українізувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Відновили в пам’яті 18-й рік: всі тодішні просвітяни вписалися до хати-читальні. На першому кроці заходились до будови великого «Народнього дому».

Приємні були хвилини. Хлопці брались до роботи, як дружна й організована сім’я. Одної суботи був культурний шарварок – зводини. Під звук зворушливих пісень та веселої гутірки кілька десятків читальнян, відклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».

– Цей перший стовп заб’ємо як підпору національно-духовної єдності нас – селян, і заможніших, і середніх, і бідняків, щоб всі стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузіаст-парубійко, запальний націоналіст.

– А другий стовп хай кріпить віру в наше майбутнє завтра. Нехай ніхто не піддається на ласку комуністів, а леліє в душі нашу незалежність, – продовжував середняк Петро.

– І третій стовп, – підхоплював Олекса секретар, – хай зміцнює надію на недалеку нашу перемогу.

– І четвертий, – кінчав я, – хай буде підпертям нашої ідеї – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьорості й завзяття в духових змаганнях.

– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була відпорна, як бетон, проти більшовицьких агітацій, щоб прихований на час наш рідний прапор і дух витав у ній неподолано аж до слушної години, – порядкував знов Сава.

Два тижні кипіла гаряча праця. Склались по карбованцеві й найняли мулярів, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили сніпки на покриття даху.

Все село дивувалось, що то «Просвіта» затіває. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньої роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як і інші, може воно справді щось путнє вийде».

Четвертого тижня звеселяли нову хату наші сестри – мастільниці, жінки й дівчата:

– Співаймо, сестрички, поблагословімо співом новий дім, щоб у ньому розцвітала наша пісня, наша слава, наше