Жан-Крістоф Гранже - Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже

Залізти у спальний мішок.

Благати, щоб прийшов сон.

Коли він прийшов до тями, годинник показував двадцять хвилин на п’яту. Він був непритомний більш як дві години, але так і не перетнув поріг убиральні. Просто зомлів там на підлозі в найсправжнісінькому значенні цього слова.

Він поповз. Зі швидкістю слимака. Досі скоцюрблений, конвульсивно вигинаючи спину, в одязі, затверділому від засохлого поту, нарешті добувся до коридору. Туманна надія зажевріла в ньому. Він вийде сильніший із цього кошмару. Так. Набагато сильніший і весь татуйований розжареним залізом, до найдрібніших складок свого мозку. Ніколи більше, ніколи! Йому вдалося зіп’ястися на ноги, спираючись плечем об одвірок. Він став просуватися коридором, спираючись спиною об стіну, щоразу нахиляючи тіло на декілька сантиметрів уперед, щоб доп’ястися трохи далі. Спочатку обтинькована стіна, потім фанера дверей. Знову й знову. Добуваючись до наступної кімнати, відчував там присутність інших страдників, жалюгідних бідолах у своєму жанрі, які відбували тут процес дезінтоксикації.

Перші двері. Другі двері. Треті двері…

Нарешті він ухопився за ручку дверей своєї кімнати й переступив поріг. На цих п’ятнадцяти квадратних метрах уже розвиднялося. Він нічого не зрозумів. Ніби щоб побільшити його розгубленість, забамкали церковні дзвони в сусідньому селі. Він подивився на годинника: сьома ранку. Отже, він знову знепритомнів і закінчив свою ніч, сам того не усвідомлюючи, в коридорі.

Він змінив плани.

Він уже не чинитиме спроб заснути. Вип’є кави — і в дорогу.

У голові йому трохи проясніло, й він сфотографував поглядом кожну деталь у своїй кімнаті. Потертий килим, покритий плямами. Червонястий лінолеум. Спальний мішок. Стіл, а на ньому лампа марки «Ікеа». Шпалери, обмальовані графіті. Вікно, крізь яке до кімнати просочувалося тьмяне світло.

Конвульсія відірвала його від цього споглядання.

Він затремтів. Ось уже два дні він коливався між цими станами гарячкової ясності й падіння у крижану безодню, перебуваючи в завжди вологому одязі. Від білків очей до пальців на ногах шкіра в нього була однакового жовтого кольору. Сеча була червона. Точнісінько, як під час чорної лихоманки. За своїми глибинними наслідками незадоволена потреба в наркотиках була споріднена з тропічною хворобою. Жахіття, яке він підхопив у далекій країні, яку так добре знав; у країні, де навіть багнюка просякнута героїном.

Йому був потрібний гарячий душ, але не хотілося повертатись у коридор. Він обрав каву. Він тут мав усе, чого потребував для її приготування. Плиту, порошок розчинної кави, воду. Підійшов до раковини, набрав води в солдатський казанок, потім повернувся до плити. Тремтячою рукою запалив сірника й завмер нерухомо, загіпнотизований голубим полум’ям. Так стояв, поки полум’я обпекло пальці, нагадавши, навіщо він запалив його. Черкнув ще одного сірника, потім іще одного.

Четвертим сірником нарешті спромігся запалити газову горілку на плиті. Обернувся й обережним рухом схопив ложку. Занурив її в коробку з порошком розчинної кави. Коли вода в казанку закипала, завмер нерухомо. Ложка. Порошок. До нього раптом дійшло, що його рухи були позначені якоюсь надмірною увагою та ретельністю, так ніби йшлося про ритуал, який він намагався забути.

Висипав порошок у склянку. Знову провалився в безпам’ять, дивлячись на поверхню води, яка закипала. Пролунав дзвін. Минула ще година. Час відтепер розтягнувся. Перетворився на якусь м’яку речовину, що нагадувала картини Далі, де стрілки годинників згиналися, наче стебла лакричника.

Він втягнув руку в рукав. Схопив казанок за дужку. Налив води у склянку, яка відразу наповнилася брунатною рідиною, що за кольором майже зливалася з тьмяним світлом нового дня.

І лише тоді пригадав, що в нього запланована зустріч.

Учора ввечері, перед кризою, йому надійшло повідомлення.

Знак із темряви…

Він усміхнувся, подумавши про телекс, який учора принесли.

Убивство, церква, діти: якраз усе те, що йому треба.

Ситуація, можна сказати, очевидна.

Це розслідування потребувало його.

Але передусім воно було потрібне йому.

10

Чоловік знову й знову падає в пилюку.　

У червону пилюку африканської землі.

Заплутавшись у своїй джелабі,[7] намагається підвестися, але одержує копняка в живіт, потім у підборіддя. Не встигнувши випростатися, знову падає. Його далі штурхають грубими черевиками. В обличчя. У живіт. Між ноги. Підбиті залізом підошви знаходять його вилиці, боки, тонкі кістки під самою поверхнею шкіри. Він уже не ворушиться. Нападник може бити куди йому заманеться. У щелепу, зуби, перенісся, губи, по очах. Шкіра тріскається, оголюючи м’язи, нерви, які тепер обліплені закривавленою багнюкою.

Руки хапають каністру. Бензиновий сморід забиває запах крові. Струмінь виливається на обличчя, на шию, на волосся. Запальничка клацає і падає на груди. Вогонь одразу шугає вгору. Полум’я з ліловим відблиском, яке вмить перетворюється на червоне. Несподівано повалений чоловік підхоплюється на ноги: це ящірка. Велетенська ящірка, гостра морда якої вистромлюється з-під каптура, а пазуристі лапи стирчать із рукавів джелаби…

Ліонель Каздан прокинувся, серце йому лунко калатало. Ніздрі були ще наповнені гірким запахом згорілої тканини та огидним смородом обпаленої плоті й волосся. Йому знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що тріскотіння полум’я насправді було телефонним дзвінком.

— Алло!

— Це я.

Рікардо Мендес, лікар судової експертизи з лагідним голосом.

— Я тебе розбудив?

— Так. — Він подивився на годинника: чверть на дев’яту. — І добре зробив.

— Статистика свідчить, що людина стара спить на чотири години довше, аніж людина середнього віку.

— Не вигадуй.

— Недовіра також властива старим. Ну, гаразд. Я йду спати. Я змарнував ніч біля твого чилійця. Ти хочеш знати остаточні висновки?

Каздан підвівся на лікті. Відчуття