Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Ось тут давайте-но трішки поміркуємо. Чого тільки не трапляється в житті! Зрештою, мене спіткало не таке вже велике лихо — тільки й того, що в дурні пошився. Таж у всьому має бути логіка. Заради неї й хочеться поміркувати.

Я анітрохи не сумніваюся, що Ромільда нічого поганого не вчинила, принаймні не намагалася ввести в оману свого дядька. Бо чому б тоді Маланья побив дружину за невірність і звинуватив мене перед матір'ю, що я зганьбив його небогу?

Ромільда справді твердила, ніби після нашої прогулянки в Стіа мати примусила її в усьому зізнатися, і вона розповіла про наше кохання. Розлючена до нестями, стара відьма репетувала, що ніколи не віддасть її заміж за гультяя, який до того ж ось-ось скотиться в прірву. Але ж Ромільда вскочила в найтяжчу для дівчини халепу, отож її матері нічого не лишалося, як здобути з цього якнайбільшу вигоду. Що то за вигода, здогадатись неважко. Коли наступного дня Маланья своїм звичаєм навідався до них, вдова Пескаторе хутко знайшла привід, аби піти з дому й залишити доньку наодинці з дядьком. Однак Ромільда повелася не так, як напучувала її стара, а, плачучи, кинулась йому в ноги і про все розповіла — і про своє лихо, і про те, чого вимагала від неї мати. Дівчина благала Маланью втрутитися й змусити матір поводитись чесно, бо вона, Ромільда, тепер належить іншому і хоче бути вірною йому.

Маланья розчулився, звісно, до певної міри. Він сказав Ромільді, що вона ще неповнолітня, отож перебуває під владою матері, а мати має право, якщо забажає, притягти мене до суду. А самому Маланьї сумління не дозволяє сприяти шлюбові небоги з отаким непутящим і безклепким шалапутом, тому він не може дати її матері цієї поради. Він додав, що Ромільда мусить дечим пожертвувати, аби заспокоїти справедливо обурену матір, а ця жертва трохи згодом принесе їй щастя. Насамкінець Маланья заявив, що в його силах зробити лише одне — подбати (ясна річ, за умови збереження таємниці) про майбутнє немовля, він навіть замінить йому рідного батька, бо в нього самого дітей немає, а він давно хоче дитини.

«Чи ж можна повестися чесніше?» — подумав я.

Це ж бо чоловік хотів повернути дитині те, що награбував у її татуся!

І хіба винен Маланья, що я сам такий невдячний, такий легковажний, узяв та й сам усе розладнав?

Двоє дітей? Е ні! Нема дурних! Двох він не хоче!

Це було б занадто. Тим більше, що Роберто, як я вже казав, досить вигідно одружився. Отож Маланья вирішив, що не так уже й нашкодив моєму братові, аби платити за двох.

Зрештою, маючи справу з такими порядними людьми, я не міг не збагнути, що причина всього лиха — я сам. Виходить, мені за все й розплачуватись.

Спочатку я із зневажливою міною відмовився. Але потім, поступаючись благанням матері, яка бачила, що нам загрожує неминуче розорення, і сподівалася, що я врятую себе шлюбом з небогою нашого ворога, я здався і одружився.

Над моєю головою завис грізний гнів Маріанни Донді, вдови Пескаторе.

5. Зрілість

Відьма все не могла вгамуватися:

— Ти що замишляєш? — питала мене. — Чого тобі ще треба? Мов той злодій прокрався в мій дім, піддурив мою доньку, світ їй зав'язав, і цього тобі мало?

— Е, люба тещо, — відповідав я, — коли б то я зупинився на цьому, ви були б вельми вдоволені і нічого кращого й не бажали б. Добре я вам прислужився б…

— Ти чуєш? — кричала вона Ромільді. — Він іще сміє хизуватися, що пожививсь і тією… — І тут лився потік гидких слів на адресу Оливи. Потім теща, взявшись у боки й войовничо виставивши лікті вперед, заводила своєї: — То яку капость ти ще замислив? Хіба ж ти не розорив ущент не тільки себе і матір, а й свою дитину? Йому, бачте, наплювати на це! Бо та дитина теж від нього!

Теща не минала найменшої нагоди випорснути на мене свою трутизну, хоч добре знала, що вражає Ромільду в самісіньке серце, адже та ревнувала мене до Оливи і до майбутньої Оливиної дитини, що зростатиме в розкошах і радості, тоді як її власне дитя зазнає нестатків і слухатиме нескінченні сварки. А тут іще й кумасі занадились до нас та нібито нічого не знають і все одна поперед одної вихваляють Оливу — яка вона зробилася гожа та пишна, як сяє вродою, мов та квітка, як радіє, що господь милосердний нарешті послав їй щастя.

А бідолашна Ромільда лежить у кріслі, знемагаючи від нападів нудоти, — бліда, виснажена, споганіла, світові божому не рада. Не те що слово мовити, а навіть очі розплющити не в силі.

Чи й тут я завинив? Виходить, так. Ромільда не хоче ні бачити мене, ні чути. Надто ж кепсько нам повелося після того, як задля врятування маєтку Стіа та водяного млина довелося продати будинок, і сердешна матуся перейшла жити до мого сімейного пекла.

Цей продаж, до слова, нічим нам не зарадив. Окрилений надією, що матиме спадкоємця, Маланья, який і раніше не відзначався порядністю, тепер без крихти сорому завдав нам останнього удару: змовився з лихварями і через підставну особу поскуповував за безцінь усі наші маєтки. Борги, що висіли над Стіа, залишилися несплаченими, отож і цей маєток довелося віддати під опіку кредиторам, а трохи згодом його разом з млином пустили з молотка.

Що ж було робити? Я кинувся, правда, без проблиску надії, шукати собі якесь заняття, котре могло б забезпечити бодай найскромніші потреби сім'ї. Таж я ні на що не був здатний. А слава гультяя і бешкетника, якої запожив собі в юності, не викликала в людей великого бажання дати мені роботу. Крім того, щоденні домашні сварки, що відбувалися не тільки в мене на очах, а й за моєю участю, не давали мені зосередитись, добре поміркувати і кінець кінцем вирішити, чим я можу зайнятися.

Найтяжче було бачити матінку в товаристві вдови Пескаторе, яка викликала в мене справдешню огиду. Свята моя старенька вже знала все. Я анітрохи не нарікав на неї, бо зрозумів: усі її помилки були зумовлені лише тим, що вона до останньої хвилини не могла повірити в людську підлість. Тепер зіщулиться і сидить у куточку, склавши руки на грудях, опустить очі додолу, ніби не впевнена, що їй дозволять тут залишитися, ніби жде, що її от-от виженуть звідси і доведеться йти хтозна-куди