Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

— Ще вчора.

— Ладно. А до мене помічника оперативного чергового, нехай справу Сатарової принесе.

— Це чукчі?

— Так, її.

— Це ж треба, дотягла-таки лямку, — здивовано посміхнувся Куций. — Я думав, уже дійде бабка. А вона ще всіх переходить, хитра мокрушниця.

— Вільний, — пихато попрощалася з ним Куклачова й пішла до адміністративної зони, в кабінет, нарешті до чайника і цигарок. І справ, звичайно. І справ.

3

У штабі всі вже були на місці — ніхто не хоче запороти останній день року й лишитися без святкового столу та можливості підластитися до начальства. Ніна Іванівна наказала днювальному зробити їй кави й пішла до кабінету. Не встигла розкластися й закурити, як той припер кружку й почав, зараза, відразу про своє.

Значить, телебачення проситься зняти сюжет про снідоз­них, щойно телефонували, хочуть приїхати третього числа й провести на зоні весь день. Тут просто — ні, відкласти, протягом свят краще без телебачення. Тим більше, що ВІЛ-інфіковані мають сидіти окремо, а їх на «двійці» ніяк не назбирається на окремий загін, хоч оголошуй по сусідніх зонах конкурс.

Ще вночі одна хитра з дванадцятого зламала спецмотор, оверлок-п’ятинитку — думала, що її відпустять спати. Віддуп­лили, тепер у ШІЗО святкуватиме. От це — добре, це — правильно. Про тих, які стирчали на морозі, сказав, що в лікарні подейкують, буцім їхня може й не оклигати — туберкульозна попалася, перемерзла, в гарячці лежить.

— А друга?

— Чорна?

— Та де вона чорна, шатенка ж, наша ніби.

— Нє, прізвище у ній Чорна.

— У неї, — поправила його Ніна Іванівна й почула те саме, що і Куций казав: у ШІЗО, у найхолоднішій, кутовій камері. Не забула, перепитала про нічну гру в сьомому — сказав, що одну зловили на шулерстві й окропом обварили, ледве дихає. Лікар каже, не жилиця. Справу сьогодні заведуть, що робити далі? У цьому випадку вона скористалася ситуацією й зіпхнула все на заступника з безпеки та оперативки — тут виховувати пізно, то нехай сам розбирається і з прокурором вирішує, кому накинути за замах і скільки.

Днювальний нарешті закінчив доповідь і здриснув, можна було спокійно покурити. І зайнятися доносом на Сатарову, звичайно. Ніна Іванівна повернула крісло, витягнула ноги на стілець для відвідувачів, посунула попільничку ближче до себе й нарешті відкрила папочку, що чекала відучора.

Так, ну, тут спочатку папірець від слідчого — все правильно, на ім’я начальника Мордовської жіночої колонії ЖХ-385/2, доповідає, що ув’язнена Распопова А. Г., сім­десятого року, стаття 228.1, третя судимість (диви, вгадала — рецидив), прибула з етапом і добровільно вирішила повідомити про злочин, обставини якого їй відомі з попереднього терміну, що вона його відбувала в Красноярській колонії.

Ну от, нарешті, й найцікавіше — доповідь Распопової, з її слів записана вірно, підпис. Спочатку пробігла очима, потім перечитала ще раз. Тааак. Наркоманка нічого не бачила, але стверджувала, що в Красноярську чула від старожилок, ніби Сатарова Л. І. вбила доглядача Романенка, коли саме це було, не знає. Ніби той постійно ґвалтував ув’язнених, а одного разу чистив зброю й випадково застрелився. І всі знали, що це зробила Сатарова, яка його попереджала: як не зупиниться — йому не жити.

Так — порожняк, щось вона десь чула. Дура! Ніна Іванівна зняла слухавку, набрала приймальню хазяїна й вилаяла помічника оперативного чергового за те, що справа Сатарової досі не в неї. Не дослухала, кинула трубку, закурила й задумалася: ну, красноярські справи її жодним чином не чіпляють: якщо чукчу не розкрутили тоді, зараз їй це не навісиш, не для того вона п’ятнадцять років сиділа, щоби нічого не навчитися.

Усе б нічого, але Маслов… І та, як її звали? Куклачова скривила обличчя, застукала пальцями по скронях і вже збиралася зателефонувати Куцому — може, той пам’ятає, — як шукане прізвище протиснулося через тисячі інших і вийшло на поверхню. Васютіна! Точно, Васютіна!

Стара воровайка, все життя на зоні, ледь не в десяту ходку потрапила на «двійку» кілька років тому. Отрицаловка, ШІЗО, потім ніби затихарилася, зайшла на промзону. І поруч з нею сиділа молода дівчинка, бозна-яка стаття, але щойно сіла. Васютіна почала схиляти її до статевих стосунків, та відмовилася. У перерві задушила, зараза, дівчинку й сіла за машинку чекати на вертухаїв.

Але поки кіпіш, поки прибігли, поки те-се — у Васютіної в ребрах ніж, до санчастини не донесли. Хто перо встромив, так і не дізналися, тільки дарма загін по допитах ганя­ли. А хто сидів через прохід від них? Сатарова…

Ніна Іванівна повернулася до вікна — там пішов сніг, це добре, якраз до свята. У двері постукав переляканий черговий, приніс папку з особовою справою, вибачився за затримку, привітав зі святами й зник.

Маслов… Старшина Маслов працював у пенітенціарній системі, мабуть, ще з часів Сталіна. Коли вона тільки прийшла на зону, саме він навчав молодь азів: що циганок забо­ронено пускати по зоні без супроводу, що туберкульозних слід відділяти, як бити по сідницях, аби слідів не лишалося, і т. д., і т. п. — таких корисних речей в інституті не вчать. А дарма — багато зайвих студентів зійшло б по дорозі й не псувало правильним людям служби.

І чим старшині Маслову доля віддячила? Того року вирубило вночі електрику в третьому гуртожитку, він чергував, узявся за щиток і згорів заживо! Слідчі потім казали, що фазу хтось накинув на корпус, ну дуже схоже на вбивство! А хто в нас живе в третьому — знову Сатарова… І знову висяк, шановні, знову глухар!

Куклачова гидливо, мізинцем, відкрила стару пожмакану папку з особовою справою ув’язненої Сатарової — сто друга стаття, перший термін. Почала читати, аркуш за арку­шем, до кабінету двічі зазирав днювальний, але вона тільки шикала у відповідь. Ближче до дванадцятої години вона нарешті дочитала справу, закрила її та відсунула від себе.

Ні-чо-го. Порожньо. У списках порушників режиму утримання дана засуджена не значилася, в жодній зоні з трьох, у яких відбувала термін, не належала ані до отрицаловки, ані до активу. Кілька разів перебувала під підозрою, й усе. План виконувала, грєву з волі не отримувала, взагалі жодних листувань, окрім довідки з Анадира про смерть матері у дев’яносто другому.

Якби співпрацювала, вже зіскочила б на поселення, а може, й по УДЗ[12] вийшла роки три тому. Чиста, наче сльоза, — жодних нарікань, навіть вовчиці на неї не жалілися — ані гри в карти, ані забороненого, ані особистих стосунків. Не ув’язнена — мрія, жодних проблем. Але проб­леми були поруч із нею. Постійно.

Куклачова виматюкалася, підвелася, схопила цигарки — час уже обідати. Вийшовши в коридор, наказала днювальному привести з конвоєм до неї Сатарову. І нехай чекають під кабінетом. Той було смикнувся щось доповісти, але зрозумів, що не треба — начальниця зла, дуже зла, і краще її не чіпати. А ще краще, щоби вона не поверталася аж до наступного року.

4

Щойно Ніна Іванівна зайшла до хазяїна, відразу з’ясувалася причина, з якої днювальний, попри острах, так намагався до неї достукатися: одна з борзих, не та, що Чорна, а друга, Горецька, годину тому померла. От тобі й простуди­філіс… Вирішили зафіксувати туберкульоз і записати заднім числом два тижні лікування, яке, на жаль, не