Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

– Погляньте туди.

Довкола силуету купчилися чорні сліди. Жанна вже помітила їх раніше, але подумала, що то криваві плями. Зблизька виявилося, що то фрагменти відбитків. Вигнуті, посічені, загадкові форми.

– Відбитки ніг, – підтвердив Мессауд. – Точніше кажучи, босих ніг. На мою думку, вбивця роздягається догола й тупцяє довкола жертви.

Тен уже згадував цю деталь. Жанна уявила собі голого чоловіка, що схиляється над жертвою й починає її пожирати. Хижак.

– Тут не тільки сліди ніг. Руки теж. Убивця ходить на чотирьох кінцівках. Просто жесть.

– Відбитки здаються досить невеликими, – зауважила Жанна. – Вони можуть належати жінці?

– Ні. Не думаю. Але точну відповідь дасть аналіз ДНК. Пальці зігнуті. Вбивця спирається на підлогу стиснутими кулаками. І я помітив іще дещо. Якщо порівняти розташування відбитків долонь і ступень, можна побачити, що він переміщується, розвертаючи долоні всередину.

– Страждає на фізичне каліцтво? – запитав Тен.

– Можливо. Або ж імітує деякі види мавп. Важко сказати напевне.

Жанна продовжила розвивати свою думку:

– Можеш за цими відбитками описати статуру вбивці?

– Більш-менш. Чувак носить 40-й розмір, але руки в нього маленькі. Судячи з того, що він зробив із тілом, це має бути якийсь здоровило. Але водночас сила відбитків натякає на невелику вагу.

Тен кивнув на моторошні знаки, що виднілися на стінах.

– А це? – запитав він Райшенбаха. – Ти доручив комусь це вивчити?

– Кільком спеціалістам, – відповів Мессауд. – Антропологу. Археологу. Криптологу. Поки що ми не отримали результатів.

Підійшов капітан територіальної бригади. Він постукав по своєму наручному годиннику й звернувся, знову-таки, до Тена:

– Можемо підніматися, пане суддя? Директор лабораторії чекає на нас у своєму кабінеті.

– Шановні, чим я можу вам допомогти?

Жанна з Теном перезирнулися. За таких обставин запитання здавалося не дуже доречним. Бернар Павуа був велетом, непорушним, наче мармурова статуя. Зростом близько метра дев’яноста, вагою під сто двадцять кіло, він сидів за своїм письмовим столом, підпираючи плечима шибу вікна. Добре за п’ятдесят, квадратне обличчя, шевелюра з тугими кучерями, колись білява, тепер сива, й окуляри в роговій оправі. Його обличчя було спокійне, але золотисто-карі очі за скельцями нагадували крижинки на дні склянки віскі. Пика on the rocks[16].

– Ну, чекаю на ваші запитання.

Двоє суддів, флік і секретарка сиділи навпроти масивного столу.

Тен, закинувши ногу на ногу, сказав таким самим тоном:

– Розкажіть нам про жертву.

Павуа пустився в класичні дифірамби. «Незрівнянна співробітниця. Чарівна жінка. Ніхто не міг бажати їй зла». І так далі. Неможливо було зрозуміти, чи він справді вірив хоч в одне слово зі своєї стереотипної промови. Жанна не вслухалася. Вона розбиралась у своїх відчуттях, досі осліплена сяйвом лабораторії.

Вийшовши з пітьми парковки, вони проминули приміщення бездоганної чистоти. Стерильні лабораторії. Герметизовані кімнати. Кабінети, розділені скляними перегородками. Дорогою вони перестріли десятки спеціалісток у білих халатах. Справжній промисловий вулик. «Двадцять тисяч амніоцентезів на рік», – уточнила заступниця директора, яка їх супроводжувала.

Але найбільше Жанну схвилювала саме ця спеціалізація. У пробірках, у центрифугах, у витяжних шафах – всюди була амніотична рідина. Води родючості. Народження. Невинності… Після того, що вони бачили в підземеллі, це було ніби потрапити з пекла в рай. Перейти від смерті до життя.

– Двоє суддів на одну справу, – зауважив Павуа, – це не дуже поширена практика, ні? Нове розпорядження Саркозі?

– Жанна Коровська тут у ролі консультантки, – сказав Тен, анітрохи не збентежений.

– Консультантки з чого?

Жанна заговорила, проігнорувавши запитання:

– Яку саме посаду обіймала Неллі Баржак? Лаборантка?

Павуа насупив брови. У нього було друге підборіддя, справжній пеліканячий міхур, який надавав йому ще незворушнішого вигляду.

– Ні-ні. Це була блискуча цитогенетикиня. Надзвичайно талановита.

– Вона встановлювала каріотипи?

– Не тільки. Вечорами вона також працювала над програмою з молекулярної генетики.

– А в чому різниця?

– Цитогенетики працюють із клітинами. Молекулярні генетики вивчають ще меншу ланку – молекули ДНК.

Побачивши вираз обличчя співрозмовників, директор зітхнув і розщедрився на пояснення:

– У кожній клітині є хромосоми. Це нитки, такі собі спіралі, складені з генів. Молекулярна генетика займається цими послідовностями. Це незрівнянно менші масштаби.

– У вас є обладнання для таких досліджень?

– Так, на третьому поверсі, але це не наша спеціалізація. Наша повсякденна робота – це каріотипи. Пошуки аномалій у парах хромосом.

– Ви говорили про якусь програму, – вела далі Жанна. – Над чим саме працювала Неллі? Я маю на увазі, вечорами?

– Вона дописувала докторську дисертацію про генетичну спадщину народів Латинської Америки. Їй звідусіль надсилали зразки крові. Вона їх класифікувала. Порівнювала. Я не дуже добре знаю, що вона там хімічила. Вона не сильно про це розводилася. Це була поступка з нашого боку: ми дозволили їй використовувати наше обладнання для особистих досліджень.

Павуа нахилився вперед. Ніби Будда, що хитається на своєму постаменті.

– До чого ці запитання? Як це пов’язано з тим, що сталося?

– Ми не виключаємо зв’язку між її роботою і мотивом убивства, – заявив Тен.

– Це жарт?

Суддя відповів, очевидно, щоб підштовхнути директора до співпраці:

– Ми вже розслідуємо вбивство такого ж типу. Жертва – медсестра, що працювала в центрі для дітей із вадами розвитку. Між хворобами, які лікують у тому закладі, та діяльністю вашої лабораторії може існувати зв’язок.

– Що то за вади? На що страждають ці діти?

Тен зиркнув на Райшенбаха: запитання Павуа його вкурвило.

– Ми нічого про це не знаємо, – зізнався він. – Принаймні поки що. Розкажіть краще, які проблеми ви можете виявити за допомогою каріотипів.

– Здебільшого синдром Дауна – трисомію 21. Його називають так через те, що це відхилення стосується пари хромосом під номером 21. Ми також виявляємо інші аномалії, наприклад трисомію 13, яка викликає психомоторну загальмованість і фізичні вади. Або ж так звану «делецію». Відсутність певних ділянок хромосом. Така нестача призводить до важких наслідків для розвитку дитини.

– Ці аномалії рідкісні?

– Залежно від того, що ви називаєте «рідкісним». У нас вони трапляються щодня. Або майже.

– Вони можуть викликати незвичайні форми божевілля?

– Я не розумію вашого запитання.

– Ви говорили про трисомію. Аналіз каріотипу може виявити такі хвороби, як, наприклад, шизофренія?

– Ні. Навіть якщо припустити, що такі патології мають генетичне походження, потрібно було б ідентифікувати відповідний ген і працювати з ДНК. Ми не такі професіонали. Чого ви дошукуєтесь? Страшно навіть подумати: ви вважаєте, що вбивця – якийсь псих, чию генетичну аномалію виявили тут колись давно?

– Є й інша можливість – батьки. Які могли б мати на вас зуб.

– Чому ж?

– Через хибний результат. Через дитину, яка народилася з відхиленнями.

– Це безглуздя, – відрізав Павуа.

– Якби ви знали, які мотиви трапляються в нашій роботі.

– Я маю на увазі, це справді безглуздо. Якщо в каріотипі видно аномалію, це ще не привід вважати нас