Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

обов’язку також належало вистежування першої зірки – то був знак, що можна сідати до столу.

На вечерю до нас приходила тета Амалія, бабина сестра, та обидві бабусині подруги пані Люція і пані Олімпія, і тоді нас ставало восьмеро – парне число, а якби було непарне, це віщувало б чиюсь смерть. Тета приносила у великій коробці ще й своє печиво, і я не міг втерпіти, аби не зазирнути туди. Тета пахла нафталіном і серцевими краплями. Бабусині подруги приносили варення з рожі, цвіту акації, цвіту кульбаби й волошки, сидр з квітів бузини, що пінився, мов шампан, і наповнювали нашу хату рясним щебетом.

Коли бабця померла, нас стало семеро, і тета до столу вже не сідала, щоб не було непарного числа, вдаючи, буцім у неї болить голова. Вечеряла вона на кухні. Потім помер дідусь, нас стало шестеро, і тета знову вечеряла з нами за столом. Обидві бабусині подруги зів’яли одна за одною серед спекотного літа. А незабаром померла і тета, нас стало троє, і тоді батьки почали запрошувати на вечерю одну добру східнячку, котра мешкала неподалік, була вдовою і вечері не готувала, бо не вміла. Вона виявилася вдячною слухачкою всіх татових історій. З кожним роком тато що-небудь дофантазовував до своєї бурхливої біографії, ми з мамою з усмішками перезиралися, але сусідка все так надійно протягом року забувала, що вислуховувала ті історії, наче вперше.

Коли вона померла, стало нас знову троє.

А коли померли мама і тато, я втратив лік.

Станіславівські оповіді

Приблуда

Він з’явився обідньої пори на нашій маленькій околиці, де всі мешканці добре зналися між собою, і тому з’ява цього чужинця викликала неабияку цікавість, понадто що на вигляд він був дуже дивакуватий: уявіть собі довготелесого чолов’ягу в старому капелюсі з широкими крисами, в сірому приношеному пальті, що сягає сливе до самої землі, в мештах стоптаних і загнутих носками вгору, вкритих присохлим болотом і пилом, та ще й зашнурованих різноколірними шнурівками, обличчя його довгасте, заросле обсмиканими ріденькими вусиками і такою ж борідкою, попелясте волосся густими патлами спадає на плечі. А погляньте лишень на його очі – се диво якесь Господнє, а не очі – сиві й смиренні такі, ну чисто святий з ікони, та й годі. Йде і костуром підпирається.

– І що воно за приблуда? – похитували головами жінки, а чоловіки неприязно зиркали на непрошеного гостя і буркали:

– Хай начувається… Аби-но щось пропало, то…

Всі чекали, що чужинець звернеться до кого-небудь із якимсь запитанням, ну хоч би поцікавиться, де тут можна попоїсти або переночувати, але той чомусь, наче німий, брів собі вуличкою поволеньки і нікому ні слова. Дітиська першими вирішили зачепити його, вони юрмою бігли за ним і вигукували:

– Гей, ти, приблудо! Пограймося в хованки!

Батьки в таких випадках вдавали, ніби погейкують на дітей, аби ті припинили це, але таким тоном, що діти розуміли їх по-своєму і ще більше намагалися дошкулити незнайомцеві.

Навіть собакам він не припав до вподоби, і вони гавкотіли з усіх чотирьох сторін околиці. Якийсь шолудивий песик, сподіваючись, видно, нагороди від Господаря у вигляді смачної кістки, зробив спробу хапнути чужинця за ногу, але той стукнув костуром по землі, й песик, заскавулівши не так від страху, як від образи, що ним отако гордують, що навіть не вдарять, а тільки гримнуть по землі, побіг, підібгавши хвоста, назад на своє подвір’я, де дістав доброго копняка ще й від хазяїна, який гадав угледіти цікаву сцену, а натомість побачив приниження власного собаки.

А найбільше всіх роздратувало, коли чужинець, дійшовши до ратуші, де було багацько голубів, вийняв з кишені повну жменю зерна й сипнув птахам, а ті позліталися з усіх-усюдів, і навіть одно на руку йому сіло й довірливо дзьобало з долоні. Чужинець потім ще сипнув їм зерна і пішов далі.

– З якого це дива він годує наших голубів? – обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.

– То наші голуби, і ми самі їх будемо годували! – кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття – не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби добропорядним міщанам й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.

Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.

Всі тоді так і прикипіли до нього очима – візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!

– Не повинен взяти, – сказав двірник тоном, у якому вчувалася деяка доля сумніву. – Я знаю цього пса. Це пес аптекаря.

– Еге ж, еге ж, – підтвердив хтось. – То добрий собацюра. Я навіть торгувався за нього, та аптекар і слухати не хотів. Каже: цей собака всім собакам собака! Ого-го… Я знаю…

Але коли ця тричі проклята тварина, це мерзенне вошиве створіння, якому амбіція і гонор містечка під хвіст, зацікавлено обнюхавши те, що кинув приблуда, з пожадливістю хапнуло в зуби і зжерло, та ще й з великою вдячністю глипаючи на свого несподіваного хлібодавця, всі, хто це бачив, од жаху роти порозкривали, в серцях у них наростав гнів, якому бракувало ще зовсім невеличкої краплі, щоби він зміг вилитися назовні.

– Ото гадина! – цвиркнув крізь зуби двірник.

– Треба закликати аптекаря. Хай дасть йому прочухана за те, що так нас зганьбив.

Послали якогось хлопчака до аптекаря, який обідав у тій їдальні, куди зайшов приблуда. Аптекар вийшов на вулицю, витираючи хустинкою масні губи.

– Ну, що там скоїлося?

Йому нашвидку пояснили увесь жах ситуації, і він тоді теж розгнівався не на жарт, так, що підняв каменюку й пошпурив у власного пса.

– Марш, стерво! Щоб я тебе не видів!

Дітлахи теж почали шпурляти каміння навздогінці за собакою і вигукувати:

– Гуджа! Гуджа!

Двірник тим часом підійшов до того місця, де перед тим сидів пес, і старанно обстежував, чи не лишилося недоїдків, щоби можна було визначити, що саме кинув собаці чужинець, але, на жаль, ні на що цікаве не натрапив і розчаровано розвів руками.

– О, я йому цього не вибачу! – аж кипів аптекар. – Я нині ж його отрую.

– Або втопіть! – порадив хтось. – Краще втопити, менше буде мучитись, бо й таке сказано: воно ж псюга! Несвідома істота себто.

Потім усі, забувши про собаку, зацікавились тим, що робить волоцюга в їдальні, й вирядили делегацію в складі чотирьох чоловіків, котрі пішли на розвідини, дякуючи нагоді перепустити по кухлеві пива й не заробити при тім дорікань від