Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

нагадува­ло зброю, і яким би замесмеризованим не був Люк, Каджонові не вистачило б магії, щоб змусити фран­цуза піти проти своєї паризької натури. Може, Люк і став на хибний шлях, проте вбивцею він не був.

— Спеціальна камера, Люку, от і все. Якщо натис­неш на штуку, схожу на курок, сфотографуєш, — по­яснив Каджон.

— А-а... — невпевнено кивнув Люк Каррере.

— До тебе завітають мої друзі. І мені б хотілося мати їхнє фото. У нас така гра.

— А як я впізнаю ваших друзів? — запитав Люк. — До мене приходить багато людей.

— Вони спитають про батарейки. І якщо вони спитають про батарейки, ти їх сфотографуєш.

— Добре. Гаразд.

І саме так воно і було, тому що голос ще ніколи не просив детектива зробити щось погане. Голос на­лежав другові.

Порт Е37

Холлі провела брязкальце крізь останню секцію під­йомника. Сенсор наближення скерував транспортер на вогні платформи.

— Гм, — пробурмотіла Холлі.

Артеміс намагався щось роздивитись через квар­цове скло.

— Проблема?

— Ні. Просто вогні не мають працювати. Джере­ло живлення в цьому терміналі демонтували ще в минулому столітті.

— Мабуть, попрацювали наші друзі-гобліни.

Холлі спохмурніла.

— Сумніваюся. Щоб укрутити звичайнісіньку лампочку, і то знадобиться півдесятка гоблінів. А щоб освітити термінал, потрібен хист. Ельфій­ський хист.

— Інтрига стає цікавішою, — кивнув Артеміс. Якби в нього була борода, він би її погладив. — Зда­ється, маємо зрадника. Хто має доступ до всіх цих технологій і мотив, щоб їх продати?

Холлі повела транспортер до вогників.

— Дуже скоро дізнаємося. Дайте мені живого зрадника, і мій месмер змусить його виплюнути всі кишки.

Із пневматичним шипінням транспортер припар­кувався до резинового краю платформи.

Батлер підвівся, не встиг вимкнутися детектор руху, і приготувався до дій.

— Не повбивай усіх, — застерегла його Холлі. — ЛЕП таке не подобається. До того ж, мертва Людина Бруду нічого не зможе розказати про своїх спіль­ників.

Вона вивела на настінний екран схему. Старий центр Парижа.

— Так, — показала Холлі на міст через Сену. — Ми тут. Під мостом. За шістдесят метрів від Нотр-Дама. Собору, а не футбольної команди. Термінал замаско­вано під опору мосту. Стійте біля порогу, аж поки я не дам вам зелене світло. Маємо бути обережними. Ще не вистачало, щоб парижани побачили, як ви ви­ходите із цегляної стіни.

— Ти не підеш із нами? — спитав Артеміс.

— Накази, — суворо відрізала Холлі. — Можемо потрапити в пастку. Хто знає, що націлено на двері термінала? Вас іще можна якось пояснити. Ірланд­ські туристи у відпустці. Ніхто не здивується.

— Пощастило. Які в нас зачіпки?

Холлі вставила диск у консоль.

— Фоулі перевіряв полоненого гобліна на ретаймері. Той бачив цю людину.

На екрані з’явилося зображення.

— Фоулі перевірив базу Інтерпола — це Люк Каррере. Дискваліфікований адвокат, зараз працює при­ватним детективом.

Вона роздрукувала картку.

— Ось його адреса. Щойно переїхав до новень­кої квартири. Може, це нічого не означає, але при­наймні хоч за щось зачепимося. Потрібно, щоб ви його іммобілізували і показали йому це. — Холлі пе­редала охоронцеві щось схоже на годинник для дайвінгу.

— Що це? — поцікавився дворецький.

— Камера. Піднесіть її до обличчя Каррере, я замесмеризую його і витягну всю правду. До речі, тут іще одна примочка від Фолі — персональний захист. «Сейфетінет». Прототип. Маєте честь випробувати. Торкаєтесь екрана, і мікрореактор генерує сферу трифазового світла два метри в діаметрі. Від куль не захистить, а от від лазерних промінів та електрич­ного шоку врятує.

— Гм-м-м... — із сумнівом оглянув пристрій Бат­лер. — На поверхні не так уже й часто стріляють із лазерів.

— То й не користуйтеся, мені байдуже.

Дворецький роздивився мініатюрний інструмент з усіх боків.

— Радіус один метр? А що це за штуки стирчать по боках?

Холлі жартома штовхнула дворецького в живіт. — Раджу тобі, велика людино, скрутитися в кульку. — Спробую запам’ятати, — сказав Батлер і застеб­нув пристрій на зап’ястку. — А ви спробуйте не по­вбивати одне одного, доки мене не буде.

Артеміс здивувався. Таке з ним не часто трапля­лося.

— Доки тебе не буде? Ти ж не сподіваєшся, що я залишусь тут?

Батлер почухав лоба.

— Не хвилюйтеся, ви все побачите через іридокамеру.

Кілька секунд хлопець намагався опанувати лють, потім опустився в крісло другого пілота.

— Розумію. Я лише затримуватиму тебе, а це, у свою чергу, затримає нас на шляху до батькового порятунку.

— Звісно, якщо ви наполягаєте...

— Ні, зараз не час для дитячих ігор.

Батлер ледь помітно посміхнувся. В чому не мож­на було звинуватити хазяїна, так це в дитячих іграх.

— Скільки в мене часу?

Холлі знизала плечима.

— Скільки завгодно. Звісно, чим скоріше, тим краще, — подивилася вона на Артеміса, — особливо для його батька.

Незважаючи на все, Батлер почувався чудово. Оце справжнє життя. Полювання. На кам’яний вік не дуже схоже, за такою-то напівавтоматичною пуш­кою під пахвою. Але принцип був дуже простий: ви­живає сильніший. А в тому, що сильніший саме він, Батлер не сумнівався.

Він пішов туди, куди показала Холлі, і швидко діс­тався виходу. Зачекав, доки вогник поряд із метале­вими дверима не змінився з червоного на зелений, і замасковані двері безшумно розчинилися. Охоро­нець обережно вийшов. Пощастило, що на мосту ні­кого не було, бо прикидатися бомжем у такому до­рогому костюмі було б напрочуд складно.

Батлер відчув, як вітерець розтріпав йому волос­ся. Як добре вдихнути свіжого ранкового повітря після кількох годин під землею. Легко уявити, як по­чуваються ельфи, яким через людей довелося кину­ти свої рідні місця. Із того, що побачив Батлер, якби Народ схотів повернути своє, бійка довго не трива­ла б. На щастя для людства, ельфи були миролюбним народом і не готувалися до війни за території.

Берег був чистий. Батлер спокійно вийшов на на­бережну і пішов у бік кварталу Сен-Жермен.

Праворуч проплив катер із сотнею туристів на борту. Дворецький автоматично прикрив обличчя рукою — на випадок, якщо камера якогось туриста була націлена в його бік.

Батлер піднявся кам’яними сходами до дороги. За спиною здіймався в небо шпиль Нотр-Дама, лі­воруч хмари пронизувала Ейфелеву вежу. Батлер упевнено пішов дорогою, кивнув кільком францу­женкам. Цей район був йому відомий, він кілька місяців тут провів, відпочиваючи після особливо небезпечного завдання від французької таємної по­ліції.

Батлер ішов по Рю Жакоб. Навіть у цей час ву­зеньку вулицю заповнили машини і вантажівки. Во­дії тиснули на клаксони,