Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

У шахту можна було скинути гору Еверест, і вона навіть за стіни не зачепилась би. Внизу черво­ним полум’ям пульсувала кора, немов там було пе­кло. Час від часу звідти з гуркотом вилітали уламки скелі.

Холлі увімкнула чотири двигуни і спрямувала транспортер у прірву. Хвилювання розсіялося, як пасма туману. Так робили пілоти. Чим нижче ти опускаєшся, тим ти крутіший. Навіть суворі чинов­ники нічого не могли із цим вдіяти. Зараз рекорд належав Холлі. Вона спустилася на п’ятсот метрів від земної кори і мало не обпалила собі боки. Отри­мала за це два тижні тимчасової відставки плюс кругленький штраф.

Сьогодні такого не вийде. З брязкальцем рекорду не побити. Відчуваючи, як сила тяжіння майже стя­гує шкіру з вилиць, Холлі потягнула важіль назад, ніс став вертикально. Вона із задоволенням почула, як обидва пасажири зітхнули від полегшення.

— Ну, Фоулі, ми піднімаємось. Яка ситуація над землею?

Вона почула, як Фоулі поклацав на клавіатурі.

— Вибач, Холлі, немає доступу до нашого облад­нання на поверхні. Забагато радіації після останньо­го виверження. Ти лишилася сама.

Холлі подивилася на двох блідих чоловіків.

«Сама, — подумала вона. — Якби ж то».

Париж, Франція

Отже, якщо не Артеміс допомагає Каджонові зі зброєю для Б’ва Келл, то хто? Якийсь диктатор- тиран? А може, розчарований генерал, що має доступ до необмеженої кількості батарейок? Ні. Не зовсім.

За торгівлю батарейками відповідав Люк Каррере. Правда, дивлячись на нього, ви б такого ніколи не подумали. Власне, він навіть сам того не знав. Люк — непомітний французький приватний детектив, відо­мий своєю некомпетентністю. В поліцейських колах ходили плітки, що Люк не зможе і м’яча для гольфа знайти в бочці з моцарелою.

Каджон зупинився на Люкові з трьох причин. По- перше, згідно з файлами Фолі, у Каррере була репу­тація махінатора. Незважаючи на те що як детектив він нікуди не годився, Люк запросто міг отримати все, чого бажав клієнт. По-друге, цей чоловік був дуже жадібний, він би не відмовився від легких гро­шей. І по-третє, Люк був дурний. А всі ельфи знають, що слабкий ум найкраще піддається месмеру.

Каджон мало не посміхнувся, коли вичислив Кар­рере в базі даних Фоулі. Звісно, Брайар волів краще б не зв’язуватися з людьми. Але якщо мати справу лише з гоблінами, то нічого не вийде.

Установлювати контакти з Людьми Бруду у Каджо­на не дуже добре виходило. Яким би психічно неврівноваженим він не був, проте добре розумів, що ста­неться, коли людина дізнається про новий ринок під землею. Вони кинуться до ядра землі, як мурахи на цу­кор. Каджон іще не був готовий зустрічатися з людь­ми. Зарано. Зачекає, коли за ним стоятиме сила ЛЕП.

Тож замість переговорів Каджон надіслав Люкові Каррере невеличкий пакуночок. Першокласною за­хищеною гоблінською поштою...

Одного липневого вечора Люк Каррере повернув­ся до своєї квартири-офіса і знайшов на столі ма­ленький пакунок. Принесла служба доставки. Або щось таке.

Люк зняв упаковку. В коробці у гніздечку з купюр по сто євро лежав маленький плаский пристрій. Схожий на портативний плеєр, але зроблений із чорного металу, що вбирав світло. Люк наказав би секретарці ні з ким його не з’єднувати. Якби було з ким. І якби була секретарка. Замість того він запхав готівку під свою брудну сорочку.

Раптом запрацював прилад: щось клацнуло, з’явився мініатюрний екран і колонки. На екрані Каррере побачив затемнене обличчя. Хоча Люк не бачив нічого, крім червоних очей, спина в нього взя­лася сиротами.

Дивно, бо коли обличчя почало говорити, усі хви­лювання зникли, немов їх і не було. Чому він так пе­реживав? Ця істота була другом. Чудовий голос. Не­мов хор янголів співає.

— Люк Каррере?

Люк мало не зойкнув від захвату. Чиста поезія!

— Уі. Це я.

— Бон суар. Ти бачиш гроші, Люку? Вони всі твої.

За шістдесят миль під землею Каджон майже по­сміхнувся. Легше, ніж він сподівався. Він хвилював­ся, що тієї крихти сили, яка лишилася в нього, не ви­стачить, щоб замесмеризувати людину. Але, здається, ця Людина Бруду має стільки ж сили волі, що і сви­ня, перед якою поставили корито з ріпою.

Люк стиснув купюри в кулаках.

— Ці гроші. Вони мої? Що потрібно зробити?

— Нічого. Гроші твої. Роби що хочеш.

Та Люк Каррере знав, що дурних грошей не буває, але голос... Голос був істиною.

Буде ще більше. Значно більше.

Люк перервав своє заняття, а саме цілування ку­пюри у сто євро.

— Більше? Наскільки більше?

Очі жевріли, немов розпечені.

— Стільки, скільки захочеш, Люку. Але щоб їх отримати, тобі доведеться зробити мені невеличку послугу.

Люк попався.

— Звісно. Яку саме?

Голос, що лунав із колонок, був прозорим, немов вода у струмку.

— Дуже просту. Нічого протизаконного. Мені по­трібні батарейки, Люку. Тисячі батарейок. Може, мільйон. Як гадаєш, зможеш їх дістати?

Люк на кілька секунд замислився. Банкноти лос­котали підборіддя. Власне, у нього була своя людина в доках, де регулярно завантажували кораблі до Ближнього Сходу. Були серед вантажу і батарейки. Люк був переконаний, що частину вантажу можна приховати.

— Батарейки. Оі, сертенман. Це я можу.

І так воно тривало вже кілька місяців. Люк Карре­ре дотримувався угоди і відсилав кожну батарейку,

що потрапляла йому до рук. Робота була — не бий лежачого. Люк складав батарейки в квартирі, а вран­ці їх уже не було. Замість них лежала свіжа купка банкнот. Звісно, євро були фальшиві, надруковані на старому принтері в «Кобой», але Люк про це навіть не здогадувався. І ніхто б не здогадався, хіба що в державній скарбниці.

Інколи голос з екрана просив про особливу по­слугу. Наприклад кілька костюмів для пожежників. Та Люк уже включився у гру. Один телефонний дзві­нок — і він міг дістати що завгодно. Через шість мі­сяців Люк Каррере переїхав із маленької однокім­натної квартири в чималий лофт у Сен-Жермен. Звісно, Сюрте та Інтерпол уже завели на нього по справі. Але Люк цього не знав. Усе, що він знав, — йому дісталася жирненька рибка.

Одного ранку на новому столі з мармуровою стільницею опинився новий пакунок. Цього разу більший. Об’ємніший. Люка це не стурбувало. Може, то були гроші.

Люк зняв обгортку і побачив алюмінієвий кейс і другий комунікатор. Очі вже на нього чекали.

— Бонжур, Люк. Са ва?

— Бьєн, — відповів Люк, замесмеризований після першого ж складу.

— Сьогодні в мене для тебе особливе завдання. Виконаєш правильно і більше ніколи не хвилювати­мешся про гроші. Все, що тобі потрібно, — в кейсі.

— Що це? — занервував детектив. «Усе»