Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

Спочатку легеньке шарудіння, якийсь рух, тканина по тканині. Тоді пронизливий крик і у відповідь ревіння переляканого мула.

-- Випустіть мене! Випустіть мене звідси! Я не маю чим дихати! – Хриплий і сповнений паніки, я все одно впізнала голос Хольгрена, хоча й не чула його більше ніж пів року. Тривога змінилася щирою радістю, і я поспішила звільнити його з брезентового лона на мулі.

Я загорнула його тіло в брезент, зв‘язала конопляною мотузкою на щиколотках, колінах, стегнах і голові, тоді приторочила до попруги мула. Я швиденько перерізала всі мотузки і він вивалився зі згортка на траву.

Він був мокрий, вкритий чимось, що найбільше нагадувало плодові води. Від його блідого, слизького тіла здіймалася пара. Він був схожий на новонародженого, незграбного хижого птаха. Він виглядав прекрасно. Моє вкрите кров‘ю бога лахміття прилипло до його довгов‘язого, тремтячого тіла, манжети сорочки ледь прикривали лікті, а штани не сягали колін. Я делікатно підняла його голову і плечі, очистила молочно-білий слиз йому з очей, носа і рота, і на якусь мить міцно обійняла. Він глянув на мене.

-- Амра, -- прохрипів.

-- З поверненням, везучий ти вилупку, -- прошепотіла я.

Тієї ночі під тріск багаття я розповіла Хольгрену все, що трапилося після його смерті – про Герцога, Та-Агота, Гнаррі й Атагос. Про втрату слуху, і кров бога, що повернула його у світ живих. Я була така рада бачити його, що не дозволяла прокрастися в мій голос навіть найменшому натяку на докір. Я зможу викричатися на нього пізніше за те, що застряла через нього в Таготі, й за все, що трапилося потім.

Протерши рушником, я помістила його в гніздо з ковдр, він сидів там, мовчазний, і пив міцний чай. Я не могла відвести від нього погляд. Мені здавалося, що він в будь-яку мить зникне, або знов відкинеться. Я вивчала його худюще обличчя, високі вилиці, тонку верхню губу і повну нижню. Я не могла позбутися образу руїни, яку його обличчя являло собою місяць тому, коли я витягнула його з могили. Тепер воно знов було цілим і досконалим, за винятком мертовно-блідого шраму на лівій щоці, де його вкусила істота з мертвих земель, закінчивши його життя найбільш смертельною отрутою, яку я тільки бачила.

-- Ну, -- сказала я, коли закінчила свою розповідь. – Ось і все. Нам потрібно тільки перейти дві з половиною тисячі кілометрів по незвіданій території й ми вдома. Після всього цього, раз плюнути.

Він неуважно кивнув, кухоль стиснений у руці, очі на чомусь на середній дистанції, чого я не бачила.

--Хольгрене. З тобою все гаразд?

Він здригнувся і глянув на мене. Очі завжди були найбільш експресивною частиною його обличчя. В цю мить вони були вікнами на понурий пейзаж, мене охопила журба за те, що він пережив. Тоді він посміхнувся, ледь-ледь, і якесь тепло і людяність повернулися на його обличчя.

-- Тепер у мене все гаразд. І за це я маю дякувати тобі.

Я знизала плечима.

-- Ні, Амро. Я був у пеклі. А зараз ні. Ти врятувала мене.

Мені ніколи не було комфортабельно з вдячністю направленою на мене, в мене не було з цим багато досвіду. До того ж це обеззброювало мене, не давало вилаяти його, як я планувала за те, що на пів року застряла і голодувала в Таготі. Я змінила тему.

-- Яке воно, пекло?

-- Холодне, -- сказав він. – Порожнє. Безмежне. Я… я не надто пам’ятаю. Давай поговоримо про щось інше.

--Звісно, Хольгрене. Я розумію.

-- Ні, не розумієш.

На це мені було нічого сказати, наступну годину ми провели у компанійській тиші. На час коли вогонь перетворився у тліючу золу, Хольгрен міцно спав. Я поправила йому ковдру, перевірила мулів, і пішла у власне тверде ліжко.

Я лежала і водила пальцем по намисту, яке забрала в Герцога, талісману, який дозволив йому, а пізніше мені, без перешкод перетнути смертельні землі. Це був звичайний ланцюжок довжиною десь в пів метра, з хитрою застібкою у вигляді клешні лобстера. Намисто було з якогось синього металу, якого я не знала, і хоча воно було чарівним, наскільки я могла судити, чари були настільки специфічними, що воно було практично нічого не вартим. Я залишила його як пам‘ятку, сувенір – щоб нагадувало мені довіряти своїй інтуїції.

В цю мить інтуїція підказувала мені, що я сумувала за Хольгреном трішки більше, ніж повинен партнер по бізнесу. Я наказала інтуїції заткнутися і йти спати, і сама зробила те саме.

Хольгрен встав раніше за мене і знов розклав невеличкий вогонь. Він знайшов свій ранець серед мулів і надів власний одяг. Що він зробив з лахміттям, яке я натягнула на нього, я не знала, і не здогадалася запитати. Не тоді.

Він стояв на невеличкому пагорбі за кілька метрів від табору. Це було лишень підвищення на широкій трав‘яній рівнині. Його очі були закриті, руки простягнені до неба. Він повільно, глибоко вдихав свіже ранкове повітря. На його обличчі грала лінива посмішка.

-- Цей світ -- чудове і прекрасне місце, Амро. Добре бути живим. Чай біля вогню, і в‘ялене м‘ясо.

Я щось буркнула і відійшла подалі, щоб справити нужду. Коли я повернулася, він розгорнув мапу, яку намалював чорнилом кілька місяців тому.

-- Ти не намітила зворотний шлях? – запитав він.

-- Я не картограф. Я просто йшла за сонцем.

-- Ну, тоді, ми просто прикинемо.

І я провела наступну годину описуючи пройдену мною за останній місяць місцевість, в паузах, коли не кусала і не сьорбала, розповіла йому свої прикидки про подолану дистанцію.

-- Шкода, що я не здогадався взяти компас. Але ти в основному подорожувала вздовж екватора, тому нічого страшного не