Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Певний час він вовтузився з мапою, тоді відклав її набік.
-- Знаєш, ми не мусимо витрачати місяці на подорож по незвіданій місцевості. Я можу відкрити ще один портал…
-- Ні.
-- Подорож назад до Тагота займе лишень місяць, і цим разом у тебе є талісман.
-- Ні. Абсолютно ні. Я не дам Та-Аготу ще одного шансу залізти мені чи тобі в голову.
-- Раніше він не змусив тебе звільнити його.
-- Помилка, яку він швидше за все виправить, якщо ми повернемося. Я не повернуся.
Він зітхнув.
-- Давай рухатися, -- сказала я. – Я хочу дістатися до річки. Потрібно напоїти мулів, а мені не завадить викупатися. Гадаю, тобі теж.
-- Так. Так, звісно. Пробач.
Ми знов погнали мулів і менше ніж за дві години дісталися до річки. Вона була широкою і мілкою, і мули почали жадібно пити. Мерин, якого я назвала Денді, пив майже вишукано – неначе, щоб відмежуватися від ганебних манер мулів.
Хольгрен витягнув мапу і відзначив останній шматок пройденого шляху.
-- Може почнеш наповнювати бурдюки? – запитала я. – Я йду помиюся.
Він розсіяно підняв руку в знак згоди.
Я витягнула з ранця шматок мила покійного Герцога і відійшла трохи вниз по ріці. Герцог мав витончений смак, і кохався в дорогому, хоча, як на мене надто пахучому, милі. Я роздягнулася і стрибнула у воду.
Вода була холоднючою. В мене перехопило подих, я почала швидко і енергійно скребти себе.
Під час третього чи четвертого занурення, коли я намагалася змити все мило з волосся, я зауважила щось на другому боці, на вузькій стрічці берега між річкою і лісом.
Це був один з моїх мулів. Те, що від нього залишилося. Його порубали на шматки, а нутрощі розвішали на деревах. Відрізана голова мула дивилася на мене невидющими очима. Її настромили на гілку, що виступала з напівзануреної колоди на краю річки. Шию було обрубано нерівно, і шматки м‘яса звисали майже до ріки, кров забарвлювала воду в рожевий колір, перш ніж течія відносила її геть. Мухи лазили по відкритих очах, вкритих піною ніздрях…
Я щосили побігла на берег до одягу, весь цей час волаючи Хольгрена.
Коли я підбігла до купки одягу, то відчула знайомий холодок на потилиці, і здогадалася, що Хольгрен викликає чари. Він підбіг до мене, тримаючи в руці яскраву сферу. Швидко одягаючись, я вказала йому на голову мула.
Ми вирішили піти в обхід.
-- Жодна тварина на таке не здатна, -- сказав Хольгрен. – Вбити, так, але гратися з рештками? Не думаю.
-- Мені цікаво, як мул взагалі потрапив на протилежний берег річки.
-- Важко сказати. Мули доволі розумні тварини. Може він вночі обірвав пута і побрів попити.
Ми відступили десь на кілометр, далі планували пройти ще кілька кілометрів паралельно з річкою, перш ніж почнемо шукати інший брід. Хольгрен виглядав на мулі трохи смішно. Його довгі ноги неприродно звисали. Але Денді не хотів мати з ним нічого спільного.
-- Те, що зробили з мулом, яким би кривавим воно не було, вказує на принаймні якийсь рівень інтелекту, -- продовжив він. – Цікаво, хто чи що оселилось в тому лісі.
Я збиралася сказати йому, що вся моя цікавість вичерпалася в Таготі, але мене щось почало душити.
Це було намисто, яке я зірвала з шиї приреченого Герцога. Раптово воно затягнулося. Я не могла дихати. Я задихалася, кашляла і дряпала намисто, тоді впала на землю.
Хольгрен відразу опинився біля мене, в його очах тривога.
-- Забери руки, жінко! Забери їх!
Я опанувала паніку достатньо, щоб відірвати руки від шиї. Він поклав свої на намисто і з закритими очима пробурмотів кілька мелодійних слів. Гримнув грім, блиснуло яскраве світло, і Хольгрен відлетів на два метри. На щастя, я знов могла дихати.
Хольгрен встав і підійшов до мене. Я судомно дихала.
-- Дякую, -- прохрипіла я.
-- Не дякуй мені. Моє закляття провалилося, до того ж з тріском. Намисто… вирішило відпустити тебе.
-- Тобто, як це?
-- Просто так. Дай-но ще раз погляну. Цю штуковину потрібно зняти.
-- На Керфа, так. Зніми його з мене.
Він намагався приблизно годину, все намарне. Зрештою присів навпочіпки і голосно видихнув.
-- Потужна штуковина, і складна. Не знаю чи зміг би зняти її навіть в найкращих умовах, -- він оглянувся, йому явно бракувало його притулку. – А це не найкращі умови.
-- Зніми цю штуковину. Я не жартую.
-- Не можу. Пробач. Проте мені вдалося зрозуміти її природу. Наскільки я можу сказати, її мета – змусити того, хто її носить, йти… кудись.
-- Про що ти балакаєш?
-- Простіше кажучи, намисту не сподобалося, що ти повертаєшся туди, звідки ми прийшли.
-- Але Герцог рухався в цей бік. Як не крути, щоб дістатися Тагота він точно подорожував на захід.
-- Як я вже сказав, його природа складна. Я бачу тільки частину вплетених в нього команд. До речі, дуже тонка робота.
Я знов вилаялася.
Хольгрен пішов підшукати місце для ночівлі. Я залишилася з мулами. Щоб якось скрасити очікування я намагалася зняти намисто, але добилася тільки того, що ще більше натерла шию. Застібка застрягла намертво і відмовлялася відкриватися.
Підозріло, як воно зісковзнуло з шиї Герцога до того, як Атагос повністю висмоктала його сутність. Застібка просто відкрилася і я зірвала з нього намисто.
Коли Хольгрен повернувся, моя шия пекла і свербіла.
Я зітхнула і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг», після закриття браузера.