Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.

— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.

— Всип йому кочергою по голові!

— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.

— Тільки не кочерга!

— Недавно в місті? — прошепотіла вона.

— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?

— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.

— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

— У цей дім — ні ногою, зрозумів?

— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.

— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

— Ні!

— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

— Ні!

— На ній є пухнасті зайчики.

— Ні!

— Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

— Дійсно? — з надією перепитав бабай.

— Натомість вона вірить в алгебру.

— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.

— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.

— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...

— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.

— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.

— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.

Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.

Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.

Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.

Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...

Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.

— Знову ти? — запитала вона.

— ПИСК?

— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.

Смерть Щурів винувато схилив голову.

— ПИСК.

— Тобі не вдасться нікого надурити.

— ПИСК.

— Злізай негайно!

— ПИСК.

— І що ти зробив з феєю?

— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!

Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.

— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?

Очі крука дико вертілися.

— Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...

— Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...

— Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?

— ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?

— Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, — похмуро повідомив крук. — Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...

— Попередити? — уточнила Сюзен.

Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...

Смерть Щурів кивнув.

Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.

— ПИСК, — сказав щур, але дуже тихо.

Сюзен охопило нове відчуття — як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.

Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.

Крук почухав дзьоб.

— Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...

Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.

І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.

На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.

Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі — необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не